Атака дронів на Київщині: як сільські громади долають виклики постійних тривог
Клепачі — невелике село на Київщині, що знаходиться за 70 кілометрів від столиці. Після чергової нічної атаки дронів минулого тижня, мешканці знову зібралися біля сільради. Серед них — 68-річна Галина Петрівна, яка вже звикла до тривог.
“Колись боялися грому і блискавки, а тепер дронів. Але ми навчилися жити і з цим,” — розповідає жінка, поправляючи хустку. Вона пережила багато, але каже, що такі часи найважчі.
Ніч на 26 червня стала для жителів Київщини черговим випробуванням. Сили протиповітряної оборони працювали майже 5 годин. Люди провели ніч у підвалах та імпровізованих укриттях. За даними Київської обласної військової адміністрації, цього разу обійшлося без жертв та руйнувань.
“Звук сирени вже став частиною нашого життя,” — каже сільський голова Петро Коваленко. — “Ми створили систему оповіщення через Viber-групу. Навіть найстарші бабусі навчилися користуватися смартфонами.”
Як громади самоорганізувались
Під час моєї подорожі Київщиною я відвідав п’ять сіл, де місцеві громади самотужки організували укриття. В Клепачах шкільний підвал перетворили на справжній бомбосховище, обладнане запасами води, ліками та зарядними станціями.
Директорка школи Людмила Іваненко показує приміщення з гордістю: “Спершу діти боялися сюди спускатися, а тепер ми навіть проводимо тут уроки мистецтва. Стіни розмалювали разом, щоб не було так страшно.”
Проблеми з електропостачанням після атак стали звичним явищем. Проте місцеві знайшли рішення. У центрі села встановили сонячні панелі, які забезпечують енергією найнеобхідніші об’єкти — насамперед пункт незламності та медичний пункт.
“Торік купили за гроші від сільського бюджету та пожертв,” — пояснює староста. — “Коли немає світла по два-три дні, це рятує. Люди приходять зарядити телефони, погрітися.”
Діти війни
Найбільше вражає, як змінилося життя дітей. 10-річний Максим показує свій рюкзак, у якому крім підручників — ліхтарик, пляшка води та навушники.
“Щоб не чути вибухів,” — пояснює хлопчик. Він вже звик спати в одязі, щоб швидко бігти в укриття.
За даними Міністерства освіти, понад 60% шкіл у сільській місцевості Київської області не мають власних укриттів, що відповідають вимогам безпеки. Тому громади облаштовують підвали приватних будинків поблизу шкіл.
У селі Вербівка місцевий підприємець Андрій Мельник віддав підвал свого магазину під укриття для школярів. “Мої діти теж тут навчаються. Це найменше, що я міг зробити,” — каже чоловік.
Під час одного з нальотів я опинився в цьому укритті разом із 35 дітьми та вчителями. Вчителька англійської мови Ольга Степанівна не припинила урок — діти вивчали нові слова, намагаючись перекричати гул генератора.
Психологічний тиск та медичні виклики
Проте психологічний тиск відчувається навіть у найстійкіших. Сільська медсестра Тетяна Шевченко зізнається, що кількість звернень із симптомами тривожності зросла втричі.
“Найважче літнім людям і матерям з маленькими дітьми. Постійний стрес, недосипання… Але й вони знаходять сили жартувати,” — розповідає вона.
На стіні сільської амбулаторії вивішено графік чергувань місцевих медиків. Цілодобово хтось має бути на зв’язку. Ліки доставляють волонтери з Києва двічі на місяць.
За даними Київського обласного центру громадського здоров’я, у сільських населених пунктах області спостерігається підвищення рівня серцево-судинних захворювань на 27% порівняно з довоєнним періодом.
Життя триває
Попри труднощі, життя триває. У Клепачах минулого місяця відбулося два весілля. А в сусідньому селі Калинівка відкрили оновлений Будинок культури, пошкоджений торік унаслідок падіння уламків збитого дрона.
“Наш народ сильний тим, що вміє відбудовувати зруйноване,” — каже місцева активістка Марія Коваль, яка організувала збір коштів на ремонт.
Жителі сіл Київщини демонструють неймовірну витривалість та взаємопідтримку. Вони створюють нові форми взаємодії, щоб подолати виклики воєнного часу.
“Ми раніше рідко збиралися разом, кожен сам по собі,” — пригадує 70-річний Микола Петрович, колишній агроном. — “А тепер знову відчуваємо себе громадою. Біда згуртувала.”
В умовах постійної загрози сільські мешканці продовжують обробляти городи, ремонтувати будинки, святкувати родинні події. Діти граються між повітряними тривогами, старші продовжують передавати традиції молодшим.
І хоча над Київщиною час від часу з’являються ворожі дрони, надія та стійкість місцевих громад виявляються сильнішими за страх.
