У сквері неподалік від станції метро “Арсенальна” стоїть невеликий гранітний обеліск. Щодня повз нього проходять сотні киян, але мало хто зупиняється. Біля підніжжя – свіжі квіти та дитячі малюнки. Це один із нових меморіалів, присвячених загиблим захисникам України. Поява таких місць пам’яті стала частиною нашої реальності.
Сьогодні в Україні відбувається унікальний процес – формування меморіальної культури в умовах триваючої війни. Як вшановувати пам’ять, коли втрати продовжуються? Як створювати простори скорботи, які водночас даватимуть надію? Ці питання постають перед нами щодня.
“Меморіали створюються, щоб зберегти пам’ять, але також щоб допомогти суспільству осмислити травматичний досвід”, – пояснює Олена Сорокіна, кураторка проєкту “Простори пам’яті”. За її словами, традиційно меморіали з’являються після завершення конфліктів. Однак у випадку України процеси меморіалізації та бойових дій відбуваються паралельно.
Меморіали як частина терапії
Біля входу до парку Вічної Слави розташована інсталяція “Залізні ангели” – силуети воїнів, вирізані з металу. Відвідувачі часто залишають тут записки, фотографії, особисті речі. Цей стихійний меморіал став місцем, де люди можуть висловити свій біль.
“Для родин загиблих такі місця надзвичайно важливі”, – розповідає психологиня Марина Шульга, яка працює з родинами військових. “Меморіал – це визнання жертви, підтвердження, що втрата має значення для суспільства. Це частина процесу зцілення”.
Дослідження Українського інституту національної пам’яті свідчать, що за останні два роки в Україні з’явилося понад 300 нових меморіалів та пам’ятних знаків. Це безпрецедентна кількість для країни, яка продовжує воювати.
Спонтанні місця пам’яті
Не всі меморіали є офіційними. На київському Майдані Незалежності постійно з’являються імпровізовані місця пам’яті – фотографії загиблих, свічки, прапори. Подібні стихійні меморіали виникають у парках, на площах, біля військкоматів.
“Це природна реакція суспільства на втрати”, – коментує соціолог Віктор Степаненко. “Люди потребують місць, де можна висловити свою скорботу, солідарність, вдячність. Такі спонтанні меморіали часто стають основою для офіційних”.
Міністерство культури та інформаційної політики України розробляє концепцію національної меморіалізації. Але багато громад не чекають офіційних рішень і створюють власні місця пам’яті.
Дискусії навколо форми та змісту
“Яким має бути меморіал війни, яка ще триває?” – це питання викликає гарячі дискусії серед митців, архітекторів, громадських діячів. Класичні монументи з граніту та бронзи чи інтерактивні простори? Героїчний наратив чи відображення трагедії?
Архітектор Олександр Бурлака вважає, що українські меморіали мають відрізнятися від радянської традиції: “Нам потрібні не помпезні монументи, а людяні простори, які говорять про цінність кожного життя”.
У Національному музеї історії України у Другій світовій війні вже функціонує виставка “Україна: обличчя сучасної війни”. Експозиція постійно оновлюється, відображаючи нові реалії конфлікту.
“Це експеримент – створювати музейну експозицію про події, які продовжуються”, – розповідає кураторка виставки Тетяна Іванова. “Але ми усвідомлюємо відповідальність перед майбутніми поколіннями – зафіксувати все зараз, поки пам’ять свіжа”.
Меморіали як точки єднання
Щовечора біля меморіалу “Стіна пам’яті” на Михайлівській площі збираються люди. Хтось приносить квіти, хтось просто стоїть у тиші. Серед відвідувачів – і літні люди, і зовсім юні.
“Я приходжу сюди щотижня”, – розповідає Марія, мама військового. “Тут я відчуваю, що не сама, що моя тривога розділена з іншими. Це місце, де можна і поплакати, і знайти сили жити далі”.
За спостереженнями соціологів, меморіали стають важливими точками суспільної згуртованості. Це не лише місця скорботи, а й простори, де формується колективна ідентичність, відчуття спільної долі.
Вплив на міський простір
Київська міська рада затвердила програму створення меморіальних просторів у столиці. Планується, що до кінця року в місті з’явиться ще 12 нових об’єктів, присвячених сучасній війні.
“Ми намагаємося інтегрувати місця пам’яті в міське середовище так, щоб вони були доступні та гармонійно вписувалися в простір”, – коментує головний архітектор Києва Андрій Вавриш. “Важливо, щоб ці місця жили – проводилися заходи, зустрічі, освітні програми”.
Однак не всі ініціативи сприймаються однозначно. Дискусії викликають питання фінансування, естетики, локацій. Деякі активісти вважають, що кошти краще спрямувати на допомогу живим, ніж на монументальне будівництво.
Міжнародний контекст
Український досвід створення меморіалів під час триваючого конфлікту привертає увагу міжнародних експертів. Історикиня Кейт Браун з Массачусетського технологічного інституту відзначає: “Українці формують нову меморіальну парадигму – не посмертну, а супутню воєнним діям”.
Українські фахівці вивчають досвід інших країн, які пройшли через війни та конфлікти – від Ізраїлю до Боснії. Але наш шлях унікальний, як і кожна національна травма.
Меморіали майбутнього
“Справжній національний меморіал війни ще попереду”, – вважає історик Ярослав Грицак. “Його створення потребуватиме часу, дистанції, осмислення. Але те, що ми робимо зараз, закладає основу для майбутнього розуміння цього періоду”.
Поки триває війна, меморіали виконують подвійну функцію – вони і вшановують пам’ять, і мобілізують суспільство. Вони нагадують про втрати і водночас стверджують цінності, за які ведеться боротьба.
Меморіалізація війни, яка триває, – це складний і болісний процес. Але саме через нього суспільство осмислює травматичний досвід і знаходить сили рухатися далі. Кожен новий меморіал – це не лише данина пам’яті, а й свідчення нашої стійкості перед обличчям випробувань.
