Кам’яні стіни, що пам’ятають тисячі зламаних доль. Вузькі коридори, де ще досі, здається, відлунюють кроки катів. Тюрма на Лонцького у Львові – місце, де біль минулого перетворюється на застереження для майбутнього. Цей “будинок смерті” став свідком найтемніших сторінок нашої історії.
Коли вперше потрапляєш до колишньої в’язниці на вулиці Степана Бандери, 1 (колишня Лонцького), відчуваєш, як холод пронизує не лише тіло, але й душу. Я бувала тут неодноразово під час роботи над матеріалами про репресії. І щоразу це місце вражає своєю атмосферою застиглого жаху.
Кривавий слід радянського терору
“Наша мета – зберегти правду про злочини тоталітарних режимів, щоб вони ніколи не повторилися,” – розповідає Руслан Забілий, історик і колишній директор музею-меморіалу “Тюрма на Лонцького”.
Будівля, споруджена ще австрійською владою в 1889-1890 роках як слідча в’язниця, пережила кілька режимів. Але найстрашніших злочинів тут припустилися саме під час радянської окупації Західної України.
Після приходу радянських військ до Львова в 1939 році тюрма стала катівнею НКВС. Однак найжахливіші події розгорнулися в червні 1941-го, коли при відступі Червоної армії тут розстріляли близько 1000 політичних в’язнів. Люди, замкнені в камерах, були приречені на смерть без суду і слідства.
“Коли німці зайшли до Львова, вони відкрили тюрму для місцевих. Те, що побачили родичі, які шукали своїх близьких, неможливо описати словами. Тіла були настільки понівечені, що впізнати їх можна було лише за одягом,” – свідчить документаліст Ігор Дерев’яний.
Свідчення, що руйнують міфи
Музей-меморіал “Тюрма на Лонцького” відкрили в 2009 році, але історія зібраних тут свідчень почалася набагато раніше. Завдяки роботі істориків, архівістів та родичів жертв вдалося зібрати сотні спогадів тих, хто пережив радянські катування.
Марія Коваль, колишня зв’язкова УПА, яка провела в радянських тюрмах понад 10 років, згадувала: “Нас тримали в камерах по 40-50 осіб, хоча приміщення було розраховане максимум на 15. Спали по черзі, бо лягти всім одночасно було неможливо. Допити проводили вночі – били, не давали спати, морили голодом.“
За даними Українського інституту національної пам’яті, лише у Львівській області в 1939-1941 роках було заарештовано понад 60 тисяч осіб, багато з яких пройшли через Лонцького. Більшість звинувачували в “антирадянській діяльності” та “українському буржуазному націоналізмі”.
Пам’ять як зброя проти забуття
Сьогодні “Тюрма на Лонцького” – це не просто музей. Це місце, де минуле промовляє до сучасників, попереджаючи про небезпеку тоталітаризму. Експозиція включає автентичні камери, особисті речі в’язнів, документи та фотографії.
“Наша робота – це постійна боротьба з амнезією, яку десятиліттями нав’язувала радянська пропаганда,” – пояснює Олеся Ісаюк, наукова співробітниця музею. “Коли відвідувачі бачать камери, в яких тримали людей, читають їхні історії, вони розуміють, що за сухими цифрами стоять реальні долі.”
Особливо вражає дитяча експозиція – речі наймолодших в’язнів, які потрапляли сюди разом із батьками або самостійно за звинуваченнями в “антирадянській діяльності”. Дерев’яна іграшка, вилучена у 12-річного хлопчика під час арешту, малюнки на стінах камер – ці експонати не залишають байдужими нікого.
Історичні паралелі із сьогоденням
Методи терору, які застосовували в “Тюрмі на Лонцького”, моторошно перегукуються із сучасними практиками російських окупантів на територіях України. Тортури, позасудові страти, залякування – ці інструменти тоталітарного контролю залишаються незмінними.
“Коли ми говоримо про злочини радянського режиму, ми бачимо пряму спадкоємність із сьогоднішньою російською політикою,” – наголошує історик Ярослав Грицак. “Тюрма на Лонцького – це нагадування, що відсутність покарання за злочини породжує їх повторення.”
Після повномасштабного вторгнення Росії кількість відвідувачів музею значно зросла. Люди шукають відповіді на питання: звідки взялася ця жорстокість і чому історія повторюється?
Правда як шлях до зцілення
Робота з документування злочинів радянського режиму триває й досі. Архіви поступово відкриваються, дозволяючи дізнатися нові факти про масштаби репресій. Для багатьох родин це шанс дізнатися правду про долю своїх близьких.
“Майже щотижня до нас звертаються люди, які шукають інформацію про репресованих родичів,” – розповідає архівіст музею Володимир Бірчак. “Коли вдається знайти документи і відновити історичну справедливість – це найцінніша частина нашої роботи.”
Музей-меморіал активно співпрацює з освітніми установами, проводячи екскурсії для школярів та студентів. Важливо, щоб молоде покоління розуміло ціну свободи і небезпеку тоталітарних ідеологій.
“Тюрма на Лонцького” стала не лише пам’ятником жертвам, але й символом незламності українського духу. Попри всі намагання знищити національну свідомість, українці зберегли свою ідентичність і прагнення до свободи.
Пам’ять про злочини минулого – це не лише данина жертвам. Це наш обов’язок перед майбутнім, запорука того, що темні сторінки історії більше не повторяться на нашій землі.