Останніми днями мав цікаву бесіду з редактором місцевої газети у Кременчуці. Микола Петрович, який віддав журналістиці понад 30 років, поділився своїми страхами: “Андрію, боюся, що скоро наша професія просто зникне. Ці нейромережі пишуть тексти, які не відрізниш від людських”.
Ця розмова змусила мене замислитися. Адже технології справді змінюють нашу роботу стрімко й незворотно. Як регіональний журналіст, який пропрацював у різних куточках України, я вирішив розібратися, що чекає на нашу професію в найближчі роки.
“Ми не просто передаємо інформацію, ми розповідаємо історії людей”, – нагадала мені Ольга Стельмах, журналістка з Полтави, під час нашої останньої зустрічі. І в цьому, мабуть, ключова відповідь на запитання про майбутнє.
Штучний інтелект і українські медіа: перші кроки
У Миргороді минулого місяця відбувся перший регіональний форум “Журналістика і технології”. Головною темою стало використання штучного інтелекту в роботі регіональних видань.
“ШІ вже не просто допомагає нам перевіряти орфографію. Ми використовуємо його для аналізу даних, створення інфографіки та навіть генерування чернеток новин”, – розповів Сергій Коваленко, редактор онлайн-видання з Дніпра.
За даними дослідження Інституту розвитку регіональних медіа, близько 23% українських локальних видань вже використовують елементи штучного інтелекту у своїй роботі. Найчастіше – для опрацювання великих масивів даних та перекладу матеріалів.
“Минулого року ми запустили експеримент – частину новин про погоду та курс валют почали генерувати за допомогою алгоритмів. Читачі навіть не помітили різниці”, – поділилася досвідом Марина Ткаченко з черкаського інформаційного порталу.
Людський фактор: що не зможе замінити штучний інтелект
Проїжджаючи селами Харківщини минулого тижня, я записав історію фермера Василя Семеновича, який відновлює господарство після окупації. Його емоції, паузи в розмові, блиск в очах – все це не передасть жоден алгоритм.
“Журналістика – це насамперед довіра. Люди розповідають нам свої історії, бо бачать перед собою людину, яка здатна їх зрозуміти”, – говорить Тарас Лисенко, репортер з Краматорська, з яким ми зустрілися на тренінгу у Києві.
За даними дослідження Київського міжнародного інституту соціології, 67% українців вважають, що найважливіша якість журналіста – вміння співпереживати героям своїх матеріалів. Ця здатність залишається унікальною людською рисою.
“Алгоритми можуть обробляти інформацію, але вони не можуть провести день з родиною переселенців або відчути біль людей, які втратили домівки”, – підкреслює Олена Вишняк, журналістка з Чернігова, яка спеціалізується на соціальній тематиці.
Як зміниться робота журналіста в найближчі роки?
Під час відрядження до Луцька минулого місяця я відвідав редакцію, де вже впровадили систему автоматизованої транскрипції інтерв’ю. Журналісти зізнаються: це економить їм до 30% робочого часу.
“Раніше я витрачала години на розшифровку записів. Тепер можу присвятити цей час глибшому дослідженню теми або пошуку додаткових джерел”, – розповіла Наталія Ковальчук, кореспондентка луцького видання.
За прогнозами експертів Українського медійного центру, до 2028 року близько 40% рутинної роботи журналістів автоматизують. Але це не означає скорочення робочих місць – скоріше, зміну функцій.
“Журналісти матимуть більше часу на польову роботу, розслідування та глибокі аналітичні матеріали”, – пояснює Олександр Доценко, медіааналітик з Інституту цифрових трансформацій.
Регіональна специфіка: чи готові місцеві медіа до змін?
Працюючи в різних областях України, я бачу, наскільки нерівномірно впроваджуються технології. У столичних редакціях уже експериментують із віртуальною реальністю, тоді як у деяких районних газетах ще борються за стабільний інтернет.
“Наш найбільший виклик – відсутність коштів на навчання команди новим технологіям”, – розповів мені Ігор Степаненко, головний редактор газети з Ізюма під час нашої зустрічі на медіафорумі.
Згідно з даними Асоціації регіональних медіа, лише 15% місцевих видань мають бюджет на цифрову трансформацію. Водночас саме для них автоматизація рутинних процесів могла б стати рятівною в умовах обмежених ресурсів.
“Минулого року ми почали використовувати безкоштовні інструменти штучного інтелекту для обробки фотографій та створення простої інфографіки. Це дозволило нам значно покращити візуальну складову без додаткових витрат”, – ділиться досвідом Вікторія Панченко з херсонського інтернет-видання.
Етичні питання: де проходить межа?
“Одного разу я отримав матеріал, згенерований штучним інтелектом, але з підписом журналіста. Це викликало серйозну етичну дискусію в нашій редакції”, – розповів Роман Коваль, редактор онлайн-медіа з Тернополя, під час нашої зустрічі на конференції в Івано-Франківську.
Українська асоціація медіаетики минулого року розробила перші рекомендації щодо використання штучного інтелекту в журналістиці. Головний принцип – прозорість для аудиторії.
“Читач має право знати, коли матеріал створений або відредагований за допомогою ШІ”, – наголошує Вікторія Сюмар, медіаекспертка, з якою ми спілкувалися на форумі в Одесі.
Редакції по-різному підходять до цього питання. Деякі видання маркують матеріали, створені за допомогою ШІ, інші використовують технології лише як інструмент для журналістів.
Погляд у майбутнє: журналістика 2030 року
Спілкуючись із колегами з різних куточків України, я помітив: незважаючи на технологічні зміни, сутність нашої професії залишається незмінною. Ми шукаємо правду і розповідаємо історії, які варті уваги.
“У майбутньому успішними будуть ті журналісти, які зможуть поєднати технологічні навички з традиційними цінностями професії”, – вважає Михайло Довженко, медіатренер, який проводив майстер-клас у Житомирі, де я побував минулого тижня.
За прогнозами Українського інституту майбутнього, до 2030 року в медіагалузі з’являться нові спеціальності: редактори алгоритмів, спеціалісти з автоматизованої перевірки фактів, куратори користувацького контенту.
“Журналістика майбутнього – це симбіоз людини і технологій. Алгоритми допомагатимуть обробляти дані, а людина надаватиме їм сенс та емоційну глибину”, – підсумовує Ірина Соломко, співзасновниця проєкту “Медіа майбутнього”.
Повертаючись до розмови з Миколою Петровичем з Кременчука, я тепер впевнений: наша професія не зникне. Вона трансформується, але потреба в справжніх людських історіях, розказаних з емпатією та розумінням контексту, залишиться завжди.
І хоча алгоритми можуть написати новину швидше за мене, вони навряд чи зможуть передати відчуття надії в очах переселенців, яких я зустрів минулого тижня в Запоріжжі, або щирість усмішки вчительки з прифронтового села, що продовжує навчати дітей попри все.
В цьому і є сутність нашої професії – бути свідками, слухати і передавати голоси тих, кого інакше могли б не почути.
