Морпіх зі Зміїного: “Ми їли мишей і туалетний папір, щоб вижити в російському полоні”
Приїжджаю до невеликого містечка на Черкащині. Тут на мене чекає Богдан — 25-річний морський піхотинець, який пережив пекло російського полону. Його очі досі ховають біль, хоча посмішка тепла й щира. Ми сідаємо в затишному подвір’ї його батьківського дому, де він відновлюється після повернення.
“Знаєте, я досі прокидаюся серед ночі від кошмарів,” — розповідає Богдан, повільно помішуючи чай. — “Але найстрашніше вже позаду. Я вдома.”
Богдан — один із захисників легендарного острова Зміїний, який потрапив у полон після відомої на весь світ фрази про російський корабель. Він провів у неволі майже 9 місяців, зазнавши тортур, голоду та приниження.
Перші дні полону
“Перші дні в полоні були найважчими,” — згадує він. — “Нас тримали в холодних підвалах, били прикладами за будь-яке слово. За ту саму фразу про корабель мене особливо “відзначили” — російські офіцери наказали солдатам зламати мені ребра.”
За словами Богдана, умови утримання були нелюдськими. В камері, розрахованій на 4 особи, тримали 12-15 полонених. Спали по черзі, бо місця, щоб лягти всім, просто не було.
“Годували нас раз на день якоюсь баландою. Іноді кидали хліб, але його було так мало, що ми ділили кожен шматочок на всіх. Від голоду ми їли все, що знаходили — мишей, які забігали до камери, туалетний папір, слимаків з підвіконня. Одного разу я з’їв черв’яка, якого знайшов у супі — це був єдиний білок за кілька тижнів,” — каже Богдан.
Психологічний аспект полону
Олена Петренко, психологиня, яка працює з колишніми військовополоненими, підтверджує, що подібні історії вона чула від багатьох звільнених українців.
“Люди в таких умовах виживають на межі можливостей. Організм вмикає режим економії енергії, а мозок — режим виживання,” — пояснює Олена. — “Те, що пережили наші полонені, суперечить усім міжнародним конвенціям про поводження з військовополоненими.”
Валентина, мати Богдана, витирає сльози, слухаючи розповідь сина: “Дев’ять місяців я не знала, чи живий мій хлопчик. Молилася щодня. Коли його привезли додому, він важив 48 кілограмів замість своїх звичних 80.”
Ситуація з військовополоненими
За статистикою Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, понад 3000 українських захисників досі перебувають у російському полоні. Умови їх утримання систематично порушують Женевську конвенцію.
Богдан розповідає, що найгіршим випробуванням була не фізична біль, а психологічний тиск.
“Росіяни постійно казали, що Україна нас кинула, що нас ніхто не чекає, що ми нікому не потрібні. Вмикали пропагандистські канали, де розповідали про “перемоги” російської армії. Ламали не тільки тіло, а й дух,” — згадує військовий.
Підтримка в полоні
Попри нелюдські умови, українські бранці знаходили в собі сили підтримувати один одного. Таємно передавали записки, розповідали вірші, молилися разом.
“У камері поруч був дідусь, колишній вчитель історії. Він пошепки розповідав нам про визвольні змагання українців, про Холодний Яр, про УПА. Це давало силу триматися,” — каже Богдан.
Сергій Ковальчук, представник ГО “Повернення з полону“, підкреслює важливість інформаційної підтримки родин полонених.
“Найстрашніше для родин — невизначеність. Тому ми збираємо й перевіряємо будь-яку інформацію про місця утримання наших захисників, шукаємо свідків, які бачили їх у полоні,” — пояснює Сергій.
Життя після полону
Зараз Богдан проходить реабілітацію — як фізичну, так і психологічну. Щодня тренується, щоб повернути колишню форму. Хоче повернутися до військової служби, але лікарі поки не дають дозволу.
“Я не жертва, я свідок,” — твердо каже хлопець. — “Мій обов’язок — розповідати правду про те, що відбувається з нашими полоненими. Світ має знати, як Росія порушує всі міжнародні конвенції.”
Історія Богдана — це історія незламності українського духу. Навіть у найстрашніших умовах він та його побратими залишалися вірними Україні. Я прощаюся з ним біля хвіртки. Попереду в нього ще довгий шлях до відновлення, але найважче вже позаду — він повернувся додому.
“Я мрію про день, коли повернуться всі наші хлопці й дівчата з полону,” — каже Богдан на прощання. — “Заради цього варто боротися.”
