У затишку обстрілів: як живе Покровськ у тіні російської агресії
Прокидаюсь о п’ятій ранку від звуку сирени. Знову тривога. Готель у центрі Покровська, де я зупинився для репортажу, здригається від далеких вибухів. Уже третій день мого перебування тут, і щоранку однаковий сценарій.
“Ми вже не рахуємо тривоги, – каже мені Марина, адміністраторка готелю. – Минулого тижня було 16 обстрілів за один день. Просто живемо далі”.
Покровськ, колишній Красноармійськ, став прифронтовим містом після повномасштабного вторгнення. Вчора росіяни знову обстріляли кілька районів Донеччини. За інформацією обласної прокуратури, загинуло двоє цивільних, ще семеро отримали поранення.
Історії постраждалих
Серед постраждалих – 43-річна жінка з селища Гродівка неподалік Покровська. Вона розповідає мені свою історію в лікарні, куди я приїхав для матеріалу.
“Просто вийшла з дому до магазину. Навіть сирени не було, – тихо говорить вона, тримаючись за перебинтовану руку. – Вибух стався метрів за сто. Мене відкинуло хвилею”.
За словами головного лікаря Покровської лікарні Сергія Добровольського, заклад щотижня приймає до десяти цивільних із пораненнями від обстрілів.
“Найчастіше це осколкові поранення, контузії, травми від падінь під час вибухів, – пояснює він. – Психологічні травми має практично кожен мешканець, але це вже робота наших психологів”.
Життя місцевих жителів
У центральному парку Покровська зустрічаю групу літніх жінок на лавці. Вони годують голубів, попри небезпеку перебування на відкритому просторі.
“А де нам бути? – запитує 72-річна Ганна Петрівна. – Виїхати нема куди, та й не хочемо. Це наш дім. Нас уже не виженеш звідси”.
Місто напівпорожнє. З довоєнних 60 тисяч населення залишилося менше половини. Працюють кілька продуктових магазинів, аптека, пошта.
На ринку зустрічаю Олександра, фермера з передмістя. Він привіз продавати яблука та груші зі свого саду.
“Цього року врожай непоганий, але кому продавати? – розводить руками чоловік. – Минулого тижня снаряд влучив у сусідній сад. Все згоріло. Я просто щасливчик, що живий”.
Масштаби руйнувань
За даними Донецької обласної військової адміністрації, за останній місяць російські війська випустили понад 1200 снарядів по населених пунктах регіону. Пошкоджено 47 житлових будинків, три школи та дві лікарні.
“Російські війська цілеспрямовано б’ють по цивільній інфраструктурі, – коментує Павло Кириленко, голова Донецької ОВА. – Їхня мета – зробити життя людей неможливим, змусити їх виїхати”.
Культурний опір
Відвідую Покровський краєзнавчий музей, де директорка Марія Олексіївна показує мені нову експозицію – “Війна очима дітей“. Малюнки, вірші, щоденники місцевих школярів.
“Подивіться на цей малюнок, – вказує вона на аркуш, де дитячою рукою намальовано будинок із прапором України і сонце. – Хлопчик, 9 років. Їхній будинок розбомбили минулого місяця. А він все одно малює дім із прапором”.
У підвалі однієї з багатоповерхівок знаходжу імпровізований клуб для дітей. Волонтерка Людмила проводить заняття з англійської для п’ятьох дітей віком 7-12 років.
“Коли починаються обстріли, ми спускаємося сюди і продовжуємо заняття, – розповідає вона. – Діти мають навчатися навіть у таких умовах. Це наша відповідь ворогу”.
Економіка під обстрілами
Відвідую також Покровський міський ринок. Він працює лише до обіду – потім стає небезпечно. Продавці розповідають, що вчаться жити за новим графіком.
“Ціни зросли втричі, – скаржиться Наталія, продавчиня овочів. – Транспорт майже не ходить, довезти товар стало дуже складно. Але ми тримаємося. Куди діватися?”
Волонтерська підтримка
У місцевому волонтерському центрі “Покровськ єдиний” зустрічаю Віктора, колишнього шахтаря, який тепер координує доставку гуманітарної допомоги.
“Щодня роздаємо близько 100 продуктових наборів, – розповідає він. – Особливо важко літнім людям та самотнім матерям. Багато хто не може виїхати через відсутність коштів або родичів у безпечних регіонах”.
Освіта в умовах війни
Перед від’їздом з Покровська заходжу до місцевої школи №2, яка працює в дистанційному режимі, але вчителі збираються тут для підготовки матеріалів.
“Найважче – це невизначеність, – ділиться директорка школи Ірина Віталіївна. – Діти звикли до онлайн-навчання, але всім бракує живого спілкування. Мріємо, щоб наші коридори знову наповнилися дитячими голосами”.
Виїжджаючи з міста, бачу на блокпосту свіжий напис: “Покровськ – це Україна. Завжди“. Поруч – букет польових квітів у гільзі від снаряда.
Донеччина тримається. Попри щоденні обстріли, втрати та біль, люди знаходять сили жити далі. Їхня стійкість – найкраща відповідь агресору.
