Ранковий туман ще не встиг розвіятися над полями, коли я прибув до Шостки на Сумщині. Це вже моя третя поїздка в прикордонні території за останні півроку. Місцеві кажуть, що тепер розрізняють типи ворожих снарядів за звуком. Така сумна реальність життя на північному сході України у 2024 році.
«Звикнути до обстрілів неможливо, але навчитися жити з цим доводиться», – розповідає мені 58-річна Олена Петрівна, вчителька місцевої школи. Ми розмовляємо в її дворі, де вона показує саморобне укриття, облаштоване в погребі. «Тут у мене запаси їжі, води, ліхтарики, радіоприймач і навіть книжки – все, щоб перечекати небезпеку».
За офіційними даними Сумської обласної військової адміністрації, з початку року регіон зазнав понад 2000 обстрілів. Найчастіше під удар потрапляють Шосткинський, Конотопський та Сумський райони. Лише за останній місяць зафіксовано більше 400 випадків застосування ворогом артилерії, мінометів та безпілотників.
Щоденна реальність прикордоння
«Найгірше – це непередбачуваність», – ділиться Сергій, місцевий підприємець, який, попри все, продовжує утримувати невелику пекарню. «Можеш планувати день, а потім – тривога. І так щодня».
Сергій показує мені свою пекарню з вибитими вікнами після недавнього обстрілу. Склопакети заклеєні плівкою та скотчем, щоб менше осколків летіло всередину при наступному ударі. Питаю, чому не виїхав.
«А хто годуватиме людей? У нас половина магазинів закрилася. Працюємо, бо мусимо».
За даними Сумської ОВА, понад 25 тисяч людей евакуювалися з прикордонних громад від початку повномасштабного вторгнення. Але тисячі продовжують жити під щоденними обстрілами.
Діти прикордоння
Особливо вражає ситуація з дітьми. У Шосткинському районі зі 146 шкіл 37 працюють виключно дистанційно через близькість до кордону.
«Наші діти виросли під звуки сирен», – розповідає директорка однієї з місцевих шкіл Наталія Іванівна. – «Спочатку було страшно, коли вони переставали реагувати на тривоги. Тепер страшно, що для них це норма».
Вражає історія 12-річного Микити з села Есмань. Хлопець показує мені свій «тривожний рюкзак», який завжди тримає біля ліжка.
«Тут документи, вода, печиво, ліхтарик і теплі речі», – серйозно пояснює він. – «І ще я завжди знаю, де мама і тато, щоб ми могли швидко зібратися».
Місцева влада та волонтери на варті безпеки
Начальник Шосткинської районної військової адміністрації Сергій Ковтун розповідає про роботу з підготовки до опалювального сезону.
«Минулої зими ворог цілеспрямовано обстрілював енергетичну інфраструктуру. Цього року ми заздалегідь готуємо альтернативні джерела енергії та пункти незламності», – говорить він.
За його словами, в районі підготовлено понад 50 «пунктів незламності», обладнаних генераторами, старлінками та усім необхідним для життя. Також за підтримки міжнародних організацій розбудовується мережа укриттів.
Важливу роль відіграють і місцеві волонтери. Одна з таких ініціатив – «Сумська варта» – створена колишнім будівельником Андрієм Лисенком.
«Ми допомагаємо з евакуацією, доставляємо гуманітарну допомогу в найгарячіші точки, ремонтуємо пошкоджені будинки», – розповідає Андрій. – «Останнім часом багато працюємо над укріпленням підвалів та облаштуванням їх під укриття».
Економіка на межі виживання
Найбільше постраждала економіка регіону. За даними Сумської торгово-промислової палати, близько 40% підприємств у прикордонних районах припинили роботу, ще 30% працюють на мінімальних потужностях.
«Головна проблема – непередбачуваність та логістика», – пояснює Тетяна Власенко, аналітик Сумської торгово-промислової палати. – «Постійні обстріли, пошкодження доріг, відтік кадрів – усе це ускладнює роботу бізнесу».
Попри це, я зустрів немало прикладів стійкості. Як-от ферма родини Коваленків у селі Юнаківка. Попри те, що частина полів нині недоступна через замінування, вони переорієнтувалися на інтенсивне господарство.
«Минулого року снаряд влучив у сарай, загинула частина худоби», – розповідає Микола Коваленко. – «Але ми відбудувалися і продовжуємо працювати. Це наша земля».
Життя триває попри все
На центральній площі Шостки бачу дитячий майданчик. Кілька малюків гойдаються на гойдалках під наглядом батьків. Здавалося б, звичайна картина, якби не тривожні погляди дорослих, які періодично вдивляються в небо.
«Діти мають жити нормальним життям, наскільки це можливо», – каже мені молода мама Оксана, яка привела сюди 4-річного сина. – «Коли обстріли притихають, намагаємося дати їм хоч трохи нормальності».
За час моєї поїздки повітряна тривога оголошувалася тричі. І щоразу я бачив, як місцеві жителі спокійно йдуть до укриттів – без паніки, майже буденно.
«Найбільше хочеться тиші», – каже мені на прощання Олена Петрівна. – «Знаєте, я вже майже забула, як це – спати всю ніч, не прокидаючись від вибухів».
Коли я покидав Сумщину, розумів: попри щоденні виклики та небезпеку, тут живуть неймовірно сильні люди. Люди, які не просто виживають, а продовжують творити життя навіть під обстрілами.
Сумщина сьогодні – це не просто прифронтова територія. Це символ незламності українського духу та віри в перемогу.
