На передовій війни: як Костянтинівка живе під постійними обстрілами
Третій день поспіль Костянтинівка здригається від російських обстрілів. Вчора, 25 червня, троє місцевих мешканців отримали поранення внаслідок чергової атаки окупантів. Про це повідомив голова Донецької обласної військової адміністрації Вадим Філашкін.
Вирушаю до Костянтинівки одразу після новини про обстріл. Дорога з Краматорська займає менше години, але кожен кілометр наближає до небезпечної зони. Ще донедавна тут вирувало життя – працювали заводи, гуляли діти, планували майбутнє. Тепер же Костянтинівка стала одним із прифронтових міст, де кожен день – випробування.
Життя під обстрілами
“Снаряд влучив просто в сусідній будинок. Я саме була на кухні, коли почула страшенний гуркіт. Вікна повилітали, посуд з полиць – все на підлозі. Добре, що живою залишилась,” – розповідає мені Наталія Петренко, 56-річна медсестра, яка попри небезпеку продовжує працювати в місцевій лікарні.
За даними міської військової адміністрації, від початку повномасштабного вторгнення Костянтинівка пережила понад 200 обстрілів. Зруйновано десятки багатоповерхівок, пошкоджено інфраструктуру, але найстрашніше – є загиблі та поранені.
“Ми вже навчилися розрізняти звуки. Чуємо свист – падаємо на підлогу або біжимо в укриття,” – каже Олександр Коваленко, волонтер, який допомагає евакуйовувати людей з небезпечних районів.
Пошкоджена інфраструктура
У центральній частині міста багато будинків зяють вибитими вікнами. Їх затягнуто плівкою або забито фанерою – тимчасове рішення, яке рятує від вітру та дощу. Але з наближенням зими люди турбуються про тепло.
Місцева влада робить усе можливе, щоб підтримувати критичну інфраструктуру. “Ми відновлюємо електропостачання та водогін після кожного обстрілу, але це стає все складніше. Ворог цілеспрямовано б’є по цивільних об’єктах,” – пояснює Олег Азаров, представник міської адміністрації.
За його словами, у місті залишається близько 35 тисяч мешканців з довоєнних 70 тисяч. Більшість виїхали, але є ті, хто не може чи не хоче залишати домівки.
Мешканці міста
“Куди я поїду? Тут моя хата, мій город, мої кури. Я все життя тут прожила і помирати буду тут,” – рішуче заявляє 78-річна Марія Іванівна, яку зустрічаю біля напівзруйнованого магазину.
У місцевій школі №9, яка зараз працює як гуманітарний хаб, спостерігаю довгу чергу людей. Тут роздають продуктові набори, ліки та теплі речі від міжнародних організацій.
“Найважче – це невизначеність. Ніколи не знаєш, що принесе завтрашній день,” – ділиться Ірина Степанівна, вчителька української мови, яка тепер координує роботу волонтерів.
Масштаби руйнувань
За даними ООН, близько 60% інфраструктури Донецької області зазнало пошкоджень різного ступеня. Костянтинівка – одне з міст, яке найбільше постраждало від російської агресії.
Попри все, місто живе. Працюють кілька продуктових магазинів, аптека, пекарня. Двічі на тиждень приїжджає “банківський автобус”, де можна зняти пенсію чи соціальні виплати.
“Ми навчилися жити в нових умовах. Головне – не втрачати надію,” – каже Володимир, водій “швидкої”, який вже два роки вивозить поранених під обстрілами.
Наслідки останніх обстрілів
Вчорашній обстріл пошкодив дві багатоповерхівки та приватний будинок. Троє поранених зараз у лікарні, їхньому життю нічого не загрожує, але психологічні травми залишаться надовго.
Волонтери та місцева влада закликають мешканців евакуюватися, особливо сім’ї з дітьми. Щодня з міста виїжджають автобуси в безпечніші регіони України.
“Найголовніше зараз – зберегти життя. Все інше можна відбудувати,” – наголошує Філашкін у своєму зверненні до мешканців прифронтових міст.
Вечірня Костянтинівка
Коли сутеніє, Костянтинівка занурюється в темряву – світло вимикають для безпеки. Тиша зрадлива, в будь-який момент може пролунати вибух.
Попри постійну небезпеку, люди тут дивують своєю стійкістю. Вони продовжують допомагати одне одному, ділитися останнім і вірити в перемогу. Саме ця віра й стійкість стають головною зброєю проти ворога, який намагається зламати дух українців.
Залишаючи Костянтинівку, я везу з собою не лише репортаж, а й історії незламних людей, які щодня дивляться в обличчя війні і не здаються. Їхня мужність заслуговує бути почутою всією Україною.
