У центрі Києва могли б дерева рости. Історія невдалої спроби створити новий парк
Учора на засіданні Київради депутати відхилили петицію про створення Центрального парку на занедбаній ділянці по вул. Антоновича. За проєкт проголосували лише 53 депутати замість необхідних 61. Для мене ця історія виглядає як ще одна втрачена можливість зробити столицю зеленішою та комфортнішою.
Побувавши минулого тижня на цій ділянці, я на власні очі бачив, як занедбаний шматок землі площею 3,5 гектара в самому серці міста перетворився на звалище та притон. Поруч – житлові будинки, офіси, школа. Місцеві мешканці роками мріють про зелену зону для відпочинку замість пустиря.
“Наш район перенасичений комерційною забудовою, але критично не вистачає зелених зон. Діти з навколишніх будинків не мають де гратися, а літні люди – де відпочивати”, – розповіла мені Олена Ковальчук, яка живе неподалік і була однією з ініціаторів петиції.
Історія петиції
Петиція про створення парку на Антоновича зібрала необхідні 10 тисяч голосів ще в квітні. Проте підтримки в міської влади не знайшла. Як пояснив під час засідання заступник голови КМДА Олександр Харченко, територія перебуває у приватній власності, і місто не може просто так її забрати.
Проте активісти вказують, що ділянка має складну історію. За даними громадської організації “Екологічний Київ”, у 2007 році землю виділили під будівництво торгово-офісного центру з паркінгом, але проєкт так і не реалізували, а територія залишилася без догляду.
“Ми просили міську владу викупити цю землю або запропонувати власникам альтернативну ділянку. У багатьох європейських містах такі механізми працюють”, – каже еколог Дмитро Сергієнко. Він показав мені документи, за якими термін оренди ділянки сплив ще кілька років тому, а цільове призначення не виконане.
Зелені зони в Києві
Згідно з даними Генплану Києва, на один гектар у центральних районах міста припадає лише 16 квадратних метрів зелених насаджень, хоча норма – 25 кв. метрів. Парк на Антоновича міг би суттєво покращити цей показник.
Під час подорожей Україною я часто помічаю, як маленькі міста дбайливіше ставляться до зелених зон, ніж столиця. Наприклад, у Полтаві, звідки я родом, за останні п’ять років відкрили три нові сквери на місці занедбаних територій. А в Івано-Франківську міська влада викупила приватну ділянку в центрі для облаштування публічного простору.
Професор урбаністики Київського національного університету будівництва та архітектури Віктор Петренко, з яким я поспілкувався після засідання Київради, переконаний: “Зелені зони – це не просто місця для прогулянок. Це легені міста, природні кондиціонери, які знижують температуру влітку, та фільтри повітря. В умовах кліматичних змін парки стають питанням виживання міст”.
За підрахунками екологів, парк на Антоновича міг би поглинати до 35 тонн вуглекислого газу щороку та знижувати температуру повітря в районі на 3-4 градуси влітку.
Що далі?
Після вчорашнього голосування я поговорив з кількома депутатами. Дехто з них неофіційно визнає, що питання “зависло” через забудовників, які мають власні плани на цю територію. Інші вказують на фінансові проблеми міста – на викуп землі потрібно щонайменше 15 мільйонів доларів.
“Ми не здаємося”, – говорить Марія Ковальська, координаторка ініціативи “Зелений Київ”. Активісти планують провести громадські слухання та підготувати нову петицію, більш деталізовану, з чітким планом фінансування проєкту.
Досвід інших міст
Історія з парком на Антоновича відображає загальну проблему розвитку українських міст – короткострокові комерційні інтереси часто перемагають довгострокові потреби громади. За даними Міністерства захисту довкілля, за останні 10 років площа зелених насаджень у Києві скоротилася на 7,5%.
Тим часом, у невеликих містах, як-от Дрогобич чи Тростянець, які я відвідав минулого місяця, з’являються цікаві ініціативи зі створення міні-парків та зелених коридорів. Мер Тростянця Юрій Бова розповів мені, що місто виділяє 10% бюджету розвитку на зелені зони – і це дає відчутні результати для комфорту мешканців.
Можливо, столиці варто повчитися в регіонів? Адже київський досвід показує: якщо сьогодні не зберегти зелені території, завтра їх доведеться створювати наново, і коштуватиме це значно дорожче.
