Повернення українських військовополонених: як зустрічали полонених вдома
Минулої суботи Україна пережила один із найемоційніших днів за останні місяці. На рідну землю повернулися 75 наших захисників, які тривалий час перебували в російському полоні. Це був момент, коли тисячі українців завмерли біля екранів телевізорів і телефонів, спостерігаючи, як наші хлопці та дівчата нарешті ступають на рідну землю.
Я прибув на місце зустрічі військовополонених ще задовго до їх приїзду. Напруга у повітрі відчувалася майже фізично. Родичі з квітами, прапорами та плакатами “Чекаємо на тебе” стояли в очікуванні. Хтось нервово перебирав у руках стрічки, хтось тихо плакав, а хтось просто мовчки дивився в один бік – туди, звідки мав з’явитися автобус.
“Я чекала на сина 623 дні,” – розповіла мені Марія Петренко з Миколаївщини. Її очі були червоними від сліз, але усмішка не сходила з обличчя. “Вчора о другій ночі подзвонили і сказали, що Андрій серед тих, кого повертають. Я так і не лягла спати. Відразу почала готуватися до дороги”.
Марія – одна з десятків матерів, дружин, сестер і братів, які приїхали зустрічати своїх рідних. Багато хто подолав сотні кілометрів, щоб особисто зустріти своїх героїв.
Довгоочікуване повернення
За даними Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, серед звільнених – військовослужбовці ЗСУ, Нацгвардії, прикордонники та представники інших силових структур. Багато з них потрапили в полон ще на початку повномасштабного вторгнення, деякі – під час оборони “Азовсталі” в Маріуполі.
“Тут є хлопці, які пройшли справжнє пекло,” – поділився зі мною представник Координаційного штабу Віталій Матвієнко. “Вони витримали нелюдські умови утримання, тортури, психологічний тиск. Але вони вистояли і тепер повертаються додому”.
Коли автобуси нарешті з’явилися на горизонті, натовп завмер. А потім вибухнув емоціями – криками, аплодисментами, сльозами. Перші звільнені військові почали виходити, і площа перетворилася на океан обіймів.
Олександр Коваленко, 28-річний морський піхотинець із Запоріжжя, ледве стримував сльози, коли побачив дружину та трирічну доньку, яка майже не пам’ятала тата.
“Вона була зовсім малою, коли я пішов на війну,” – розповів мені Олександр, тримаючи доньку на руках. “А тепер дивиться на мене і називає татом. Це… немає слів, щоб описати ці відчуття”.
Сліди полону
Спостерігаючи за цими зустрічами, я помітив одну особливість: багато звільнених виглядали значно старшими за свій вік. Полон залишив на них помітний слід – фізичний і психологічний.
“Мене тримали в одиночній камері майже рік,” – розповів 35-річний Максим з Дніпропетровщини. “Світло вмикали лише на годину на день. Я почав втрачати зір, а потім – відчуття часу. Але найгірше – це невідомість. Ти не знаєш, чи живі твої рідні, чи знають вони, що ти в полоні, чи закінчилася війна…”
Шлях до відновлення
За словами психологів, які працюють із колишніми полоненими, процес адаптації буде тривалим і непростим. Багатьом потрібна буде тривала реабілітація – як фізична, так і психологічна.
“Важливо розуміти, що повернення додому – це лише перший крок,” – пояснила Наталія Степанова, військовий психолог. “Попереду – довгий шлях відновлення. І тут важлива підтримка не лише держави, але й громади, родини, кожного з нас”.
У центрі реабілітації, куди направлять звільнених бійців, уже підготували все необхідне. Лікарі, психологи, соціальні працівники – ціла команда фахівців допомагатиме їм повернутися до нормального життя.
“Ми зробимо все можливе, щоб допомогти їм,” – запевнив мене керівник центру Ігор Ковальчук. “Але найкращі ліки – це рідні люди поруч і відчуття, що про них не забули, що на них чекали”.
Підтримка побратимів
На зустрічі були присутні не лише родичі, а й побратими звільнених воїнів. Багато хто з них і сам нещодавно повернувся з фронту або госпіталю.
“Ми з Дмитром служили разом,” – розповів мені Віктор, який приїхав зустріти друга з Харківщини. “Коли я дізнався, що його взяли в полон, то думав, що більше не побачу. А тепер ось стою і чекаю на нього. Це справжнє диво”.
Особливо зворушливими були зустрічі тих, хто не бачив своїх дітей роками. Маленькі українці, які виросли без тата чи мами, сьогодні отримали найкращий подарунок у своєму житті.
“Тато, ти такий худий став,” – сказав восьмирічний Матвій, обіймаючи батька. Той лише посміхнувся крізь сльози і міцніше пригорнув сина.
Думки про тих, хто ще в полоні
Спостерігаючи за цими щасливими моментами, я не міг не думати про тих, хто ще залишається в полоні. За різними оцінками, Росія утримує ще близько трьох тисяч українських військовополонених і цивільних заручників.
“Ми не зупинимося, доки не повернемо всіх,” – наголосив представник Координаційного штабу. “Кожен українець має повернутися додому”.
Родичі звільнених військових висловлювали глибоку вдячність усім, хто долучився до звільнення їхніх близьких – від президента України до волонтерів і міжнародних партнерів.
“Коли Сашко потрапив у полон, я оббивала пороги всіх інстанцій,” – розповіла Ірина, дружина одного зі звільнених бійців. “І скрізь знаходила підтримку. Люди об’єднувалися, щоб допомогти. Це дуже важливо – відчувати таку підтримку”.
Саме це відчуття єдності та взаємодопомоги особливо вражає у нашому суспільстві. Навіть у найтяжчі часи ми не забуваємо про своїх і робимо все можливе, щоб повернути їх додому.
Коли останній звільнений військовий залишив місце зустрічі, я ще довго стояв, спостерігаючи, як розходяться люди. Вони йшли з усмішками на обличчях і надією в очах. Надією, що скоро повернуться й інші. Що ми знову побачимо такі ж зворушливі зустрічі. Що війна закінчиться, і всі наші захисники повернуться додому.
А поки що – кожне повернення, кожен обмін полоненими – це маленька, але дуже важлива перемога. Перемога життя над смертю, надії над відчаєм, добра над злом.
