Я прибув до Торецька на початку червня. Тоді місто ще жило своїм життям – хоч і під постійними обстрілами. На вулицях можна було зустріти містян, працювали деякі магазини, а комунальники латали пошкоджену інфраструктуру після чергових прильотів. Ніхто не міг передбачити, що за кілька тижнів ситуація кардинально зміниться.
“Торецьк – це наш форпост на Донеччині. Кожен будинок тут має свою історію, а люди неймовірно витривалі,” – розповів мені Олексій, місцевий волонтер, коли я вперше приїхав робити репортаж.
У перші дні моєї роботи в місті я познайомився з бійцями 24-ї окремої механізованої бригади. Саме їхні позиції на північних околицях міста стримували ворога від просування вглиб української території. Командир одного з підрозділів, позивний “Явір”, погодився вести для мене щоденник оборони.
“Знаєш, Андрію, тут кожен день як остання сторінка книги. Ніколи не знаєш, чи буде наступна,” – сказав він мені під час першої зустрічі.
Перші тижні – “відносна тиша”
З щоденника “Явора” (перший запис, 5 червня):
“Ворог працює артилерією по наших позиціях. Сьогодні нарахували 47 прильотів. Хлопці тримаються. Отримали підкріплення – троє новачків з навчального центру. Один із них, Сашко, раніше працював шахтарем у Торецьку. Каже, що захищає рідну землю.”
Коли я приїхав на позиції вдруге, “Явір” показав мені систему окопів та бліндажів, яку вони розбудовували тижнями.
“Бачиш цей бліндаж? Його укріплювали шахтними стійками, які хлопці діставали зі старих закинутих шахт. Торецьк – шахтарське місто, тож ми використовуємо все, що дає нам ця земля,” – розповідав командир.
За даними Торецької міської військової адміністрації, у місті до початку повномасштабного наступу залишалося близько 14 тисяч жителів – це менше третини довоєнного населення. Багато хто не хотів покидати свої домівки, незважаючи на небезпеку.
Початок штурмів
З щоденника “Явора” (запис від 21 червня):
“Сьогодні росіяни пішли в наступ. Три штурмові групи намагалися прорвати наші позиції з боку Залізного. Відбили. Втратили двох побратимів. Юрко з Полтавщини і Микола з Житомира. Світла пам’ять героям. Артилерія відпрацювала чітко – без них було б значно гірше.”
Протягом наступних двох тижнів інтенсивність боїв зростала. Російські війська почали методично просуватися в напрямку міста, використовуючи тактику “випаленої землі” – спочатку масовані артилерійські обстріли, потім наступ піхоти.
Мер Торецька Василь Онопрієнко, з яким мені вдалося поговорити в липні, сказав: “Місто поступово перетворюється на руїни. Але наші захисники тримаються героїчно. Найголовніше зараз – вивезти максимальну кількість цивільних.“
З кожним днем евакуація ставала все складнішою. Дороги постійно обстрілювалися, але волонтери та співробітники поліції продовжували вивозити людей.
Оборона ціною життя
З щоденника “Явора” (запис від 10 липня):
“Дві доби без сну. Ворог пішов у обхід з флангу. Довелося перекидати резерви. Хлопці виснажені, але тримаються. Сьогодні евакуювали трьох поранених. Медики творять дива – Петро вижив після важкого поранення. Отримали поповнення боєкомплекту, але цього замало.”
Під час одного з моїх візитів на передову я став свідком жорстоких боїв за висоту 204.5, яка має ключове значення для контролю над підходами до міста. Військові називають такі позиції “точками життя“.
“Хто контролює висоту, той контролює половину міста,” – пояснив мені сержант з позивним “Граніт”. – “Тому ми стоїмо тут насмерть. Відступати нікуди – за нами місто, в якому ще залишаються цивільні.”
За інформацією військових, ворог кидав на штурми цієї висоти свої найбільш підготовлені підрозділи, включаючи бійців ПВК “Вагнер” та спецназ.
Гуманітарна криза
До середини липня ситуація в місті стала критичною. Останні магазини закрилися, електропостачання було відсутнє, а вода з’являлася лише кілька годин на день.
Волонтер Марина, яка координувала доставку гуманітарної допомоги, розповіла мені: “Люди живуть у підвалах. Багато хто відмовляється евакуюватися – особливо літні люди. Щодня ризикуємо життям, щоб привезти їм хліб, воду та ліки.“
З щоденника “Явора” (запис від 22 липня):
“Сьогодні допомагали евакуювати родину з п’яти осіб, включаючи маленьку дитину. Жили в підвалі школи майже місяць. Не розумію, чому не виїхали раніше. Дитина побачила наші бронежилети і запитала, чи ми супергерої. Так, малий, ми супергерої, які дуже хочуть спати.”
Критичні дні
На початку серпня ситуація стала критичною. Ворог наблизився до околиць міста, інтенсивність обстрілів зросла в кілька разів.
З щоденника “Явора” (запис від 3 серпня):
“Четвертий день без ротації. Позиції обстрілюють некерованими авіабомбами. Відчуття, ніби землетрус. Запаси ліків майже вичерпані. Тримаємо зв’язок з сусідами ліворуч, але праворуч – тиша вже добу. Сподіваюся, хлопці просто втратили зв’язок…”
В один із моїх останніх візитів до міста я став свідком жахливої картини – прямого влучання в житловий будинок. Разом із військовими ми витягали з-під завалів людей. Тоді вдалося врятувати трьох цивільних, але для двох інших допомога прийшла запізно.
“Ось за що ми воюємо, Андрію,” – сказав мені тоді “Явір”, витираючи пил з обличчя. – “Щоб більше ніхто не гинув під уламками власних домівок.”
Останні записи
Останній запис у щоденнику “Явора” датований 19 серпня:
“Отримали наказ на перегрупування. Відходимо на нові рубежі. 49 днів боїв за кожну вулицю, за кожен будинок. Хлопці трималися до останнього. Семеро загиблих, 22 поранених. Це не відступ – це маневр. Ми ще повернемося, обіцяю.”
За офіційними даними, українські війська були змушені відійти на більш укріплені позиції, щоб зберегти особовий склад та уникнути оточення. Але бої за Торецьк тривають і сьогодні.
Як сказав мені один із бійців на прізвисько “Історик”: “Міста – це не лише вулиці та будинки. Це насамперед люди. І поки є хоч один українець, готовий воювати за свою землю, жодне місто не можна вважати втраченим.“
Ці 49 днів оборони Торецька стали ще одним прикладом неймовірної стійкості українських захисників. Вони воюють не просто за територію – вони захищають право людей жити у власних домівках, на своїй землі, під мирним небом.
Стаття підготовлена на основі записів у щоденнику військовослужбовця ЗСУ та особистих спостережень автора. Деякі імена змінено з міркувань безпеки.
