Життя Межова прифронтове селище: евакуація, страх і надія
Сонце повільно опускається за обрій, коли я під’їжджаю до Межової. Селище, колись спокійне та мирне, тепер живе в постійному напруженні. Ворожі обстріли стали частиною щоденної реальності для місцевих жителів. Межова розташована на південному сході Дніпропетровської області, лише за кілька десятків кілометрів від лінії фронту.
З початку повномасштабного вторгнення населення Межової скоротилося майже втричі. Раніше тут мешкало близько 3200 людей. Зараз залишилося не більше тисячі. Переважно літні люди, які категорично відмовляються покидати свої домівки.
“Куди я поїду? Тут мій дім, моя земля, мої спогади. За 72 роки життя я ніколи не думала, що доведеться ховатися у власному погребі від обстрілів”, – розповідає Марія Петрівна, місцева жителька. Її будинок постраждав від уламків ракети минулого місяця. Вибиті вікна затягнуті плівкою, а стіна все ще має сліди від осколків.
Щоденні виклики
Селищний голова Іван Грищенко проводить мене вулицями Межової. Половина будинків стоять з вибитими вікнами та пошкодженими дахами. Магазини працюють лише до обіду. Школа закрита – всі діти навчаються дистанційно або були евакуйовані з батьками в більш безпечні регіони.
“Наша головна проблема – вода”, – пояснює Грищенко. “Системи водопостачання пошкоджені обстрілами. Відновлювати їх небезпечно – ремонтні бригади стають мішенями. Тому воду доставляємо цистернами двічі на тиждень. Люди запасаються нею, як можуть”.
Місцева влада щотижня організовує евакуаційні автобуси. Але охочих виїхати стає все менше. Хто хотів – уже поїхав. Решта лишається з різних причин: хтось доглядає за господарством, хтось за літніми родичами, а хтось просто не уявляє життя в іншому місці.
“Я розумію ризики, але це мій дім”, – каже 67-річний Микола Тимофійович, показуючи саморобне укриття у підвалі. “Тут я народився, тут і помру, якщо так судилося. Але вірю, що перемога буде нашою, і Межова знову стане мирним селищем”.
Медична допомога
Місцева амбулаторія продовжує працювати, хоч і в обмеженому режимі. Лікарка Ольга Василівна щодня приймає пацієнтів, переважно людей похилого віку з хронічними захворюваннями.
“Найбільша проблема – ліки. З аптеками складно, постачання нерегулярне. Допомагають волонтери – привозять медикаменти, особливо для людей із серцево-судинними захворюваннями та діабетом”, – розповідає вона, готуючи ін’єкції для наступного пацієнта.
Волонтерська підтримка
Волонтери – окрема історія. Без них життя в Межовій було б набагато складнішим. Вони привозять продукти, ліки, теплі речі, а іноді просто приїжджають поговорити з місцевими, підтримати їх морально.
“Коли я вперше приїхав сюди з гуманітарною допомогою, думав, що знайду розгублених, зламаних людей”, – розповідає Сергій, волонтер із Дніпра. “Але побачив неймовірну стійкість і взаємодопомогу. Сусіди діляться їжею, допомагають один одному з ремонтами, підтримують тих, хто втратив рідних”.
Життя триває
Незважаючи на постійну небезпеку, у Межовій продовжують функціонувати найнеобхідніші служби. Працює відділення “Укрпошти”, де люди отримують пенсії та листи від рідних. Електрики оперативно відновлюють лінії після обстрілів. Навіть невеликий ринок збирається щовівторка, де місцеві продають домашню городину та молочні продукти.
Гуляючи селищем, помічаю дивовижну картину – серед зруйнованих будинків квітнуть троянди та чорнобривці. Люди продовжують доглядати за своїми садками, саджати овочі, збирати врожай. Життя триває всупереч війні.
“Ми навчилися жити під обстрілами”, – зітхає Наталія, продавчиня в місцевому магазині. “Знаємо, коли краще не виходити на вулицю, де найближче укриття, як швидко зібрати тривожну валізку. Це страшно, але ми не здаємося”.
Статистика обстрілів
За даними Дніпропетровської обласної військової адміністрації, з початку повномасштабного вторгнення Межова зазнала понад 200 обстрілів. Пошкоджено більше 120 приватних будинків, школу, будинок культури, адміністративні будівлі.
Надія на майбутнє
Попри все, у місцевих жителів не згасає надія на повернення миру. Вони вірять, що настане день, коли обстріли припиняться, а їхнє селище знову стане безпечним місцем для життя.
“Найперше, що зроблю після перемоги – посаджу новий сад”, – говорить Марія Петрівна, витираючи сльози. “А ще обніму всіх своїх онуків, які зараз у безпеці на заході України. І більше ніколи їх не відпущу”.
Повертаючись із Межової, я везу з собою не лише репортаж, але й історії неймовірної людської стійкості. Історії, які доводять – українці здатні зберігати гідність, взаємодопомогу і віру в майбутнє навіть у найтяжчі часи. І саме це, можливо, є нашою найбільшою силою.
