Стою на околиці Харкова, де кожен метр землі розритий окопами. Ще рік тому це був звичайний міський район, а зараз — передова лінія оборони другого за величиною міста України. Микола Немічев, колишній командир “Азову” і нинішній голова оборони Харкова, показує мені систему укріплень, яку створили власними руками харків’яни.
“Коли в травні стало зрозуміло, що росіяни готують новий наступ на Харків, держава не встигала реагувати. Ми не могли чекати — почали самі копати,” — розповідає Немічев, поки ми йдемо вздовж траншей.
Вражає масштаб зробленого: десятки кілометрів окопів, бліндажів, протитанкових ровів. І все це — руками містян, добровольців, часто з власним інструментом.
“Збиралися групами по 30-50 людей. Хтось приносив лопати з дому, хтось — воду, хтось — їжу. Так і копали, часто під обстрілами,” — згадує Немічев.
“З лопатами проти танків”
Бабуся Ганна, 73-річна мешканка Північної Салтівки, щодня приходила на “копку” з домашніми пирогами.
“Я не могла копати, але мої пироги додавали сил хлопцям. Пам’ятаю, як студенти жартували: ‘З лопатами проти танків — це по-харківськи’,” — ділиться вона, коли ми заходимо погрітися в її квартиру.
На стіні її кухні — карта району з помітками укріплень. “Кожен у нашому будинку знає, куди бігти в разі наступу,” — пояснює вона.
За даними місцевої адміністрації, понад 30 тисяч харків’ян долучилися до створення оборонних рубежів. Серед них — айтішники, вчителі, пенсіонери, студенти.
“На початку люди виходили з ентузіазмом, але без розуміння, як правильно будувати укріплення. Ми швидко організували навчання. Залучили ветеранів АТО, інженерів,” — розповідає Олег Сінєгубов, голова Харківської ОВА, якого я зустрів на одній із ділянок.
Самоорганізація замість чекання
Олександр Малиш, 28-річний програміст, створив Telegram-канал “Копаємо Харків”, який за тиждень зібрав понад 40 тисяч підписників.
“Я просто хотів координувати зусилля, щоб люди знали, де потрібна допомога. Але несподівано канал перетворився на центр самоорганізації,” — ділиться Олександр, показуючи мені повідомлення у своєму телефоні.
Через канал координувалися не лише копачі, але й ті, хто забезпечував їх інструментами, їжею, транспортом. Бізнес міста також долучився: будівельні компанії надавали техніку, ресторани — харчування.
“Коли перші гроші від держави нарешті дійшли, ми вже збудували три лінії укріплень. Ось тут, на Північній Салтівці, працювали понад 500 людей щодня,” — показує Немічев на карті.
За словами Немічева, офіційне фінансування дійшло із запізненням на два з половиною місяці. До того часу оборону будували за кошти волонтерів, бізнесу та звичайних харків’ян.
Життя під загрозою вторгнення
Пробираємося ближче до лінії зіткнення. Тут, у селищі Циркуни, що за 15 кілометрів від центру Харкова, живе Петро Шевченко. Його будинок — за 5 кілометрів від російських позицій.
“Я не виїхав, бо це моя земля. Коли почали копати укріплення за моїм городом, я вийшов допомагати. Тепер щодня обходжу траншеї, перевіряю, чи не розмило дощем,” — розповідає 62-річний чоловік.
Незважаючи на постійну загрозу, більшість жителів прикордонних сіл залишаються вдома. Для багатьох участь у будівництві укріплень стала способом подолати страх.
“Коли працюєш фізично, немає часу боятися. Ми з дружиною щодня ходили копати. Це наша терапія,” — ділиться Петро.
Інновації з необхідності
Харківські інженери розробили унікальні конструкції бліндажів, які можна швидко звести навіть без спеціального обладнання.
“Ми назвали їх ‘Харківський стандарт‘. Це конструкція, яку можна зібрати з доступних матеріалів і яка витримує потужні обстріли,” — розповідає Віталій Кононенко, інженер-будівельник, який розробив цей проект.
У будівництві використовували все: від старих шин і залізничних шпал до металобрухту. Підприємці зварювали протитанкові “їжаки” з металевих рейок, а фермери надавали трактори для риття ровів.
За даними військових експертів, саме ця народна оборона стала одним із ключових факторів, що зупинили російський наступ на Харків у червні 2024 року.
“Росіяни не очікували такого рівня підготовки. Їхні розвідувальні дрони фіксували активність, але масштаб укріплень став для них неприємним сюрпризом,” — коментує військовий аналітик Михайло Жирохов.
Уроки для всієї України
Наприкінці дня Немічев запрошує мене в штаб оборони Харкова — звичайну квартиру на Салтівці, перетворену на командний центр.
“Наш досвід показує: коли громада об’єднується, вона здатна на неймовірне. За три місяці харків’яни збудували укріплення, на які державі знадобилося б півроку,” — підсумовує він.
Досвід Харкова вже переймають інші міста: делегації з Дніпра, Запоріжжя, Одеси приїжджають вивчати систему громадської оборони.
“Найголовніше, що ми зрозуміли: не можна чекати, поки хтось прийде і захистить твоє місто. Це має робити сама громада — з підтримкою держави, але не чекаючи її,” — говорить Немічев.
Повертаючись до центру Харкова, бачу групу студентів, які вантажать лопати й кирки в мікроавтобус. “Куди прямуєте?” — питаю. “На Салтівку, другу лінію укріплювати. Тепер це наша щоденна рутина — навчання, робота, копання,” — відповідає молодий хлопець.
Це і є сучасний Харків — місто, яке захищає себе саме.
