Сонце ледь пробивається крізь хмари, а на скелях біля Бахчисараю вже вирує життя. Десятки спортсменів різного віку чіпляються за найменші виступи, шукаючи шлях угору. Серед них і 15-річна Марина з Дніпра, яка приїхала сюди з батьком на свої перші серйозні змагання.
“Коли я вперше побачила цю скелю, думала, що ніколи не зможу піднятися,” – посміхається дівчина, витираючи спітнілі долоні об магнезію. “Але тренер казав – у скелелазінні головне не сила, а техніка та впевненість.”
Український скелелазний спорт розвивається всупереч, а не завдяки. Відсутність сучасних скеледромів, мізерне фінансування і постійна боротьба за визнання – реалії, з якими стикаються наші спортсмени щодня.
Від хобі до олімпійського виду спорту
Скелелазіння в Україні має давню історію. Перші секції з’явилися ще в 1950-х роках у Криму та Карпатах. Спочатку воно було лише частиною альпінізму, своєрідною підготовкою перед підкоренням вершин.
“Я починав у 1980-х, коли все обладнання ми робили самі,” – розповідає Олексій Шаповалов, тренер національної збірної. “Перші змагання проводили на природних скелях, а страховкою служила звичайна мотузка, яку тримали друзі.”
З роками спорт еволюціонував. У 2016 році скелелазіння включили до програми Олімпійських ігор в Токіо. Це мало б стати поштовхом для розвитку, але українські реалії виявилися суворішими.
“Після включення до олімпійської програми багато країн почали вкладати мільйони у розвиток інфраструктури,” – пояснює Володимир Заєць, президент Федерації спортивного скелелазіння України. “Ми ж досі тренуємося на застарілих скеледромах радянської епохи.”
Тренування без умов
У Львові на старому скеледромі спортивної школи “Авангард” троє юніорів відпрацьовують складні елементи. Їхній тренер Тарас Климович показує рухи, підтримує і підказує.
“У нас нема грошей на сучасні тренажери чи регулярні виїзди на міжнародні збори,” – зітхає він. “Але ми компенсуємо це завзяттям. Наші діти тренуються по 5-6 годин на день.”
За офіційними даними, в Україні діє близько 40 скеледромів. Більшість із них – маленькі боулдерингові зали, створені ентузіастами. Лише у кількох містах є комерційні центри з пристойними умовами.
“У європейських країнах дитячі спортивні школи мають скеледроми світового рівня,” – говорить Сергій Копитко, тренер зі Львова. “У нас найкращі умови часто в приватних залах, де година тренування коштує 200-300 гривень. Не кожна родина може це собі дозволити.”
Успіхи всупереч системі
Попри всі перешкоди, українці демонструють вражаючі результати на міжнародній арені. Ярослав Ткач, Євгенія Казбекова, Дар’я Згоба – імена, які добре знають у світовому скелелазінні.
“Минулого року на чемпіонаті Європи серед юніорів ми взяли три медалі,” – з гордістю розповідає Олег Романів, секретар Федерації. “А фінансування при цьому було мінімальним. Батьки самі збирали кошти на поїздку.”
Особливо вражають результати Євгенії Казбекової, яка в 2022 році, попри війну, виборола срібло на етапі Кубка світу.
“Я тренувалася в бомбосховищі під час повітряних тривог,” – розповідала вона в інтерв’ю. “Коли всі вже спали, я підтягувалася на саморобній дошці. Не було вибору – або адаптуватися, або здатися.”
Громада замість держави
Коли державна підтримка мінімальна, на допомогу приходить спільнота. В багатьох містах ентузіасти створюють скеледроми власними силами.
“Три роки тому ми з друзями взяли в оренду підвал і власноруч побудували боулдеринговий зал,” – розповідає Микола Іванченко з Полтави. “Почали з п’яти постійних відвідувачів, зараз у нас понад сотня людей, серед них і діти, які вже беруть участь у всеукраїнських змаганнях.”
Подібні історії можна почути у Вінниці, Чернівцях, Ужгороді. Громада сама заповнює прогалини, яких не вирішує держава.
Важливу роль відіграють і комерційні зали. “Наш центр не лише бізнес, а й соціальний проект,” – пояснює Андрій Ковальчук, власник скеледрому в Дніпрі. “Ми проводимо безкоштовні тренування для дітей з малозабезпечених сімей і надаємо знижки спортсменам збірної.”
Перспективи розвитку
Попри всі труднощі, скелелазіння в Україні має хороші перспективи. Цей спорт стає все популярнішим серед молоді, яка шукає альтернативу традиційним видам спорту.
“За останні п’ять років кількість людей, які займаються скелелазінням, зросла втричі,” – зазначає Володимир Заєць. “Діти люблять цей спорт за динаміку і творчість – кожний маршрут як головоломка, яку треба розгадати.”
Важливим фактором розвитку є і природні ресурси України. Скелі Бахчисараю, Буки, Денеші – чудові місця для тренувань, які притягують не лише українців, а й спортсменів з Європи.
“Після війни наші природні скелі можуть стати магнітом для скелелазного туризму,” – вважає Олексій Шаповалов. “Це додаткова мотивація розвивати інфраструктуру.”
Виклики воєнного часу
Війна сильно вдарила по українському спорту. Багато скеледромів зруйновано, частина спортсменів виїхала за кордон або пішла захищати країну.
“Ми втратили скеледром у Харкові через обстріли, зали в Маріуполі та Херсоні тимчасово недоступні,” – розповідає Олег Романів. “Але ми продовжуємо працювати в тих регіонах, де це можливо.”
Незважаючи на труднощі, скелелазна спільнота України демонструє неймовірну стійкість. Змагання проводяться, тренування не припиняються, а в безпечних регіонах навіть відкриваються нові зали.
“Цей спорт вчить долати страх і не здаватися перед труднощами,” – підсумовує Євгенія Казбекова. “Саме це зараз потрібно всім українцям.”
Повертаючись до юної Марини з Дніпра – вона таки подолала свій перший серйозний маршрут на скелях Бахчисараю. І хоча її результат був далеким від призових місць, радості не було меж.
“Наступного року я повернуся сильнішою,” – обіцяє вона, дивлячись на скелі, що виблискують у промінні вечірнього сонця. “І не лише я – усі ми.”
Ця фраза найкраще відображає дух українського скелелазіння – спорту, який, як і вся країна, вчиться підніматися попри всі перешкоди.
