Викреслення Уласа Самчука з української культури
Нещодавно я відвідала літературну дискусію, присвячену “забутим” українським письменникам ХХ століття. Коли зайшла мова про Уласа Самчука, аудиторія розділилася на два табори. Одні називали його видатним українським прозаїком, інші — колабораціоністом, якого варто “викреслити” з культурного канону. Ця дискусія змусила мене замислитися: чи можна взагалі когось “викреслювати” з культури? І як нам працювати зі складною спадщиною митців?
Улас Самчук — автор знаменитої трилогії “Волинь”, роману “Марія” про Голодомор, талановитий публіцист і культурний діяч. Водночас — людина з суперечливою політичною біографією часів Другої світової. Його постать опинилася на перетині складних моральних дилем, які і сьогодні не мають однозначного вирішення.
За радянських часів Самчука просто “стерли” з офіційної культури. Його книжки вилучали з бібліотек, а ім’я згадували лише з приставкою “буржуазний націоналіст”. Натомість у діаспорі його шанували як одного з найвизначніших українських прозаїків. Після здобуття Україною незалежності його твори повернулися до нас, але дискусії про неоднозначність його постаті не вщухають.
Питання “викреслення” в культурі
“Викреслення” митців з культури — явище не нове. Ми часто стикаємося з питанням: як ставитися до творчості людей, чиї погляди чи вчинки суперечать сучасним етичним нормам? Чи можна відокремити мистецьку цінність від моральної оцінки особистості?
Культурологиня Тамара Гундорова зауважує: “Канон національної культури — це живий організм, який постійно переосмислюється. Але “викреслення” — це радянська практика, яка призводить до культурних прогалин і перешкоджає критичному осмисленню минулого”.
Справді, замість “викреслення” продуктивнішим видається підхід контекстуалізації. Минулого року у Національному музеї літератури відбулася виставка “Складні сторінки”, де представили твори письменників зі суперечливими біографіями, супроводжуючи їх історичним контекстом та сучасними коментарями. Таким чином відвідувачі отримали можливість скласти власне багатовимірне уявлення про цих постатей.
Критичний діалог замість цензури
Культура потребує не цензури, а критичного діалогу. Дослідник Ярослав Поліщук у своїй книзі “Пошуки Східної Європи” пише: “Викреслюючи когось із культурного простору, ми позбавляємо себе можливості зрозуміти складну природу історичних процесів, їхні суперечності та трагізм вибору, перед яким опинялися люди в екстремальних умовах”.
За даними Українського інституту книги, твори Уласа Самчука сьогодні вивчають у школах, але вже з необхідними поясненнями історичного контексту. Його роман “Марія” — один із перших творів світової літератури про Голодомор — залишається важливим свідченням цієї трагедії.
Світовий контекст переосмислення
Цікаво, що у світовому контексті також тривають подібні дискусії. У Німеччині роками дебатують про твори Ернста Юнґера та Готфріда Бенна, у США переосмислюють спадщину Езри Паунда. Ці приклади показують, що “складні” постаті є у культурі кожної нації, і кожне суспільство шукає свій шлях для роботи з такою спадщиною.
Цифрова епоха додала нового виміру в цю дискусію. Сьогодні в мережі доступні як твори письменників, так і критичні матеріали про них. Це створює можливість для формування багатовимірного погляду на складні постаті нашої культури. Ми можемо читати “Волинь” Самчука і паралельно знайомитися з дослідженнями його діяльності в роки війни.
Шлях до зрілого суспільства
У лютому цього року під час круглого столу “Переосмислення культурного канону” в Українському інституті культурної пам’яті прозвучала важлива думка: суспільство, яке здатне критично осмислювати власне минуле, стає сильнішим, а не слабшим.
Натомість політика “викреслення” нагадує спроби створити “ідеальну” версію історії, де немає місця для суперечностей і складних питань. Але культура — це не ідеологічний конструкт, а живий процес, де співіснують різні голоси, досвіди і трагедії.
Висновки
Можливо, найпродуктивнішим підходом до постаті Уласа Самчука буде не “викреслення” і не беззастережне прославлення, а уважне читання його творів у поєднанні з критичним осмисленням його життєвого шляху. Це дозволить нам краще зрозуміти не лише його особисту історію, але й трагічні суперечності тієї епохи.
Культура — це простір для діалогу, а не для табу. І замість того, щоб “викреслювати” когось із культурної пам’яті, варто створювати умови для глибшого розуміння минулого у всій його складності. Тільки так ми зможемо рухатися вперед, не повторюючи помилок наших попередників.
