Вже третій рік поспіль життя мешканців прикордонних районів Харківщини розписане за звуками артилерії. Для багатьох це стало моторошною буденністю. Майже щодня Генштаб звітує про десятки обстрілів населених пунктів і зіткнень на лінії бойового зіткнення. Нещодавно було зафіксовано 150 бойових зіткнень протягом доби. За цими сухими цифрами – долі реальних людей, які відмовляються залишати рідні домівки навіть під загрозою життю.
Минулого тижня я відвідав Вовчанську громаду – один із найбільш постраждалих районів області. Тут, за кілька кілометрів від державного кордону, мешканці навчилися жити в умовах, які важко навіть уявити.
Життя під обстрілами
“Коли починається обстріл, у нас є лише хвилина-дві, щоб сховатися,” – розповідає Марія Петренко, 67-річна жителька села Глибоке. Жінка живе сама, чоловік помер ще до війни, а діти та онуки переїхали до Полтави. “Мені нікуди їхати. Це мій дім, тут могила чоловіка, тут все моє життя. Якщо судилося померти, то краще на своїй землі”.
У підвалі Марії – запаси круп, консервації та питної води. Там же – ліжко, невеличкий стіл і радіоприймач на батарейках. “Це мій бункер,” – сміється жінка, хоча в очах помітний смуток.
За даними Вовчанської військової адміністрації, в громаді залишається близько 30% довоєнного населення. Більшість – люди похилого віку, які відмовляються евакуюватися. Проблеми з електропостачанням, відсутність газу та перебої з водою стали для них звичними труднощами.
Виживання в складних умовах
“Ми навчилися готувати їжу на вогнищі. Влітку легше, а от взимку справжнє випробування,” – розповідає Сергій Іванович, колишній вчитель математики. “Дрова заготовляємо завчасно. Сусіди допомагають одне одному. Так і виживаємо”.
Місцева влада та волонтери намагаються підтримувати людей. Щотижня до віддалених сіл приїжджають автобуси з гуманітарною допомогою. Привозять продукти, ліки, засоби гігієни. Працює виїзна медична бригада.
“Наше завдання – допомогти тим, хто залишився. Ми не можемо примусити людей їхати, але робимо все можливе, щоб їхнє життя було хоч трохи безпечнішим,” – пояснює Олександр Гнатенко, представник районної військової адміністрації.
Історії незламності
Особливо вражає історія 83-річної Ганни Степанівни з села Бугруватка. Її будинок зазнав значних пошкоджень під час артобстрілу в квітні. Жінка відмовилася від евакуації та переїхала до сусідки. Разом вони тримають невелике господарство – кілька курей і козу.
“Мої предки пережили німецьку окупацію на цій землі, я теж витримаю. Це наша земля, і ми нікуди не підемо,” – впевнено говорить Ганна Степанівна, збираючи яйця в саморобному курнику.
За інформацією обласної військової адміністрації, за останній місяць інтенсивність обстрілів прикордонних районів Харківщини зросла на 30%. Російські війська використовують артилерію, РСЗВ і авіаційні бомби. Найбільше страждають Вовчанська, Липецька та Дергачівська громади.
Нова буденність
Місцеві жителі кажуть, що звук артилерії став для них як годинник. Вони вже розрізняють, коли стріляють “наші”, а коли “вони”. Між обстрілами люди поспішають зробити необхідні справи – набрати води, попрацювати на городі, нагодувати тварин.
“Коли кілька днів тихо, стає навіть лячно. Тиша зараз лякає більше, ніж вибухи,” – зізнається Валентина Кузьмівна, колишня продавчиня з райцентру. Жінка показує свій город, де вирощує помідори, огірки та зелень. “Життя триває, і нам потрібно годуватися. На саму гуманітарку не проживеш”.
Попри всі труднощі, у місцевих жителів не зникає почуття гумору та віра в перемогу. У дворі Петра Михайловича – імпровізований город перемоги, де овочі висаджені у формі тризуба.
“Головне – не втрачати людяності. Ми допомагаємо одне одному, ділимося останнім. Війна показала, хто є хто,” – розмірковує чоловік, поливаючи свої рослини водою з криниці.
Діти прифронтової зони
Окрема проблема прикордонних районів – безпека дітей. Більшість сімей з дітьми виїхали, але деякі все ж залишаються. Для них організовано онлайн-навчання, а в підвалах деяких будинків обладнані імпровізовані класи.
“Мої онуки вже знають, що робити при обстрілі краще за правила математики,” – з гіркотою жартує Наталія Василівна, бабуся двох школярів. “Але ми намагаємося, щоб вони не втрачали дитинство. Влаштовуємо свята, малюємо, читаємо книжки”.
За останніми даними Генштабу, ситуація на Харківському напрямку залишається напруженою. Але місцеві жителі вже навчилися жити з війною. Вони чекають на день, коли зможуть відбудувати свої домівки і повернутися до мирного життя.
“Після нашої перемоги тут буде ще краще, ніж було,” – впевнено каже Сергій Іванович, колишній вчитель. “Головне – дочекатися”.
Життя біля лінії фронту – це щоденний подвиг звичайних українців, які попри всі труднощі не втрачають людяності та надії. Їхня стійкість та віра в перемогу – приклад незламності українського духу.
