Найгарячіші бої на Покровському та Сумському напрямках — як сільські громади живуть під загрозою
Сонце тільки піднімалося над обрієм, коли я прибув до Новоселівки. Село знаходиться лише за 30 кілометрів від Покровська, але здається ніби в іншому світі. Дорога розбита, подекуди з вирвами від снарядів. На околиці мене зустрічає Микола Петрович, місцевий староста, чоловік із сивими вусами та глибокими зморшками на засмаглому обличчі.
“Минулої ночі було гучно, — каже він, запрошуючи мене до свого подвір’я. — Але ми вже звикли. Хоча звикнути до такого неможливо”.
Ситуація на фронті
За останніми даними Генерального штабу ЗСУ, саме Покровський напрямок залишається одним із найгарячіших на всій лінії фронту. Щодня тут фіксують до 30 обстрілів та спроб наступу. Але статистика — річ суха. За нею стоять долі тисяч людей, які відмовляються покидати свої домівки.
“Куди мені їхати? — питає 67-річна Галина Іванівна, коли ми розмовляємо біля її напівзруйнованого будинку. — Тут моя земля, тут могили батьків. Онуки поїхали до Дніпра, а я залишилася. Хтось має доглядати господарство”.
В її погляді — суміш рішучості та втоми. Жінка показує мені погріб, перетворений на імпровізоване бомбосховище: матраци, запаси води, консервація, радіоприймач на батарейках.
Напруження на Сумському напрямку
Особливого напруження додає ситуація на Сумському напрямку. За словами речника прикордонної служби Андрія Демченка, якого мені вдалося поспілкуватися телефоном, ворог регулярно обстрілює прикордонні території, використовуючи артилерію, БПЛА та здійснюючи диверсійні спроби.
Життя громади під обстрілами
“Село ніби завмерло в очікуванні,” — розповідає Олександра, вчителька місцевої школи, яка тепер працює дистанційно. З 212 дітей у селі залишилося менше 50. Інші виїхали з батьками в безпечніші регіони.
“Намагаємося хоч якось підтримувати освітній процес. Діти заходять на уроки з підвалів, зі сховищ. Іноді пропадає зв’язок, і ми просто чекаємо”, — пояснює вона, коли ми сидимо в шкільній бібліотеці, де тепер розгорнуто гуманітарний центр.
Логістичні виклики
Ситуація в регіоні ускладнюється логістичними проблемами. Доставка продуктів, ліків, палива стала справжнім викликом. Волонтери, ризикуючи життям, доставляють найнеобхідніше.
“Щодня проїжджаємо близько 200 кілометрів, часто під обстрілами”, — розповідає Сергій, водій волонтерського мікроавтобуса. Його машина обклеєна дитячими малюнками – своєрідним оберегом від біди.
За даними місцевої адміністрації, в зоні ризику на Покровському напрямку залишається понад 30 населених пунктів, де постійно проживає більше 15 тисяч людей, переважно літніх. Аналогічна ситуація і в прикордонних громадах Сумщини.
“Це наші люди, і ми не маємо права їх покинути, — говорить Тарас Шевченко, представник обласної військової адміністрації. — Налагоджуємо постачання гуманітарної допомоги, ремонтуємо пошкоджену інфраструктуру, де це можливо”.
Стійкість та адаптація
Місцеві громади демонструють неймовірну винахідливість та стійкість. У Новоселівці сільська рада перетворилася на справжній координаційний центр: тут розподіляють гуманітарну допомогу, заряджають телефони від генератора, діляться інформацією.
“Ми створили групу в месенджері, куди входять усі, хто залишився, — розповідає староста. — Попереджаємо один одного про небезпеку, координуємо допомогу. Інтернет працює з перебоями, але ми пристосувалися”.
Особливо вражає, як люди пристосовуються до життя в умовах постійної загрози. Олег, фермер із сусіднього села, продовжує обробляти поля, незважаючи на небезпеку.
“Земля не може чекати, — пояснює він, показуючи на достиглу пшеницю. — Якщо не зберемо врожай, взимку нічого буде їсти. Працюємо переважно вночі, коли менша ймовірність обстрілів”.
На запитання про майбутнє люди здебільшого мовчать або відповідають коротко: “Будемо жити“. У цій простій фразі — вся філософія прифронтових сіл. Не просто виживати, а саме жити, всупереч усьому.
Надія посеред руїн
Повертаючись із Новоселівки, я спостерігаю, як на тлі закривавленого від вечірнього сонця неба місцевий священик о. Михайло проводить службу просто неба — церква пошкоджена обстрілами. Десяток людей різного віку стоять навколо імпровізованого вівтаря. Їхні тіні на землі довгі та тонкі, ніби промені надії, що простягаються в невизначене майбутнє.
Їдучи назад до Полтави, я довго думаю про цих людей. Статистика боїв на Покровському та Сумському напрямках — це не просто цифри у зведеннях Генштабу. За кожним повідомленням про обстріли стоять реальні люди з їхніми історіями, страхами і нескореною вірою в майбутнє.
