Загиблий військовий Валерій Пенков: Кубейська громада попрощалась
Учора мешканці Кубейської громади зібралися разом, щоб провести в останню путь свого земляка — військовослужбовця Валерія Пенкова, який віддав життя, захищаючи Україну. Для невеликого села на півдні Одещини це стало днем глибокої скорботи та єднання.
З самого ранку люди почали сходитися до центру села. Старші жінки у темних хустках, чоловіки з суворими обличчями, діти, які притихли, наче відчуваючи важливість моменту. Кожен прийшов віддати шану тому, хто вже не повернеться додому.
«Валера був надзвичайно світлою людиною. Завжди допомагав, коли просили, ніколи не відмовляв», – розповідає Марія Петрівна, вчителька місцевої школи, в якій навчався загиблий. Її очі наповнюються сльозами, коли вона згадує свого колишнього учня.
Життєвий шлях захисника
Валерій Пенков народився і виріс у Кубеї. Тут закінчив школу, звідси пішов служити. Йому було лише 28 років. Після повномасштабного вторгнення він, не вагаючись, став на захист країни.
«Мій син завжди казав, що треба захищати свою землю. Він дуже любив наше село, нашу Україну», – ледь стримує сльози мати загиблого, Олена Пенкова. Поруч із нею – батько Валерія, який стоїть, міцно стиснувши кулаки, наче намагаючись втримати біль всередині.
Церемонія прощання
Траурна процесія розтягнулася вулицями села. Люди несли квіти – багато квітів. Повітря наповнилося запахом ладану та співом церковного хору. Священник Свято-Михайлівської церкви, отець Василь, провів панахиду.
«Коли гине молода людина, це завжди трагедія. Але коли гине захисник – це ще й нагадування про ціну нашої свободи», – сказав священник під час церемонії прощання.
Сільський голова Кубейської громади, Петро Кіров, повідомив, що родині загиблого буде надана вся можлива підтримка. «Ми не залишимо батьків Валерія наодинці з горем. Громада допоможе і морально, і матеріально», – запевнив він.
Останній шлях
На місцевому кладовищі, де поховали Валерія, встановили дерев’яний хрест з фотографією усміхненого молодого чоловіка у військовій формі. Прапор України тріпотів на вітрі, а салют із трьох пострілів сповістив про останню шану воїну.
«Він мріяв повернутися і відкрити свою майстерню. Валера мав золоті руки – міг полагодити будь-яку техніку», – згадує друг дитинства Микола. «Але тепер його мрії здійснюватимуть інші, а ми повинні пам’ятати, завдяки кому маємо таку можливість».
Пам’ять громади
Після церемонії у місцевому будинку культури організували поминальний обід. За довгими столами зібралися майже всі мешканці села – від найстарших до зовсім юних. Тиха розмова, спогади, невимовний сум об’єднали людей.
Директор школи, де навчався Валерій, оголосив, що на фасаді навчального закладу буде встановлено меморіальну дошку. А в шкільному музеї з’явиться експозиція, присвячена колишньому учню та іншим захисникам з Кубейської громади.
Це не перша втрата для громади. З початку повномасштабного вторгнення вже кілька місцевих жителів не повернулися з фронту. Кожна така втрата – це глибока рана, яка довго не загоюється.
«Найстрашніше для нас – забуття. Ми повинні пам’ятати кожного, хто віддав життя за нашу свободу», – зазначає вчителька історії Кубейської школи. Вона вже планує уроки пам’яті, на яких розповідатиме школярам про їхнього земляка.
Валерій Пенков назавжди залишиться у пам’яті односельчан як хоробрий воїн, добрий друг і люблячий син. Його ім’я тепер – частина історії не лише Кубейської громади, але й усієї України.
