Українці тікають з окупованих територій — дехто змушений повертатися через складнощі
Сонце ледь підіймається над пунктом пропуску в Запорізькій області, а черга людей, які прибувають з окупованих територій, уже розтягнулася на сотні метрів. Дехто стоїть з важкими валізами, інші — лише з невеликими торбами. Об’єднує їх одне — втома в очах і невпевненість у завтрашньому дні.
Майже щодня я зустрічаю українців, які тікають з окупованих росією територій. За два роки повномасштабного вторгнення ця дорога стала шляхом до свободи для тисяч людей. Проте, як не дивно, чимало з них змушені повертатися назад.
“Я покинула Херсонщину після трьох місяців окупації. Не витримала психологічного тиску, постійних перевірок і страху. Але в мене там залишилися старенькі батьки, яких не можу забрати”, — розповідає Олена, 45-річна вчителька з Нової Каховки. Її погляд блукає десь удалині, наче вона вже думками повернулася туди, звідки втекла.
За даними волонтерської організації “Криївка Вільних”, щомісяця через пункти пропуску на підконтрольну Україні територію прибуває від 8 до 12 тисяч осіб. Майже 15% з них згодом повертаються назад.
Максим, волонтер, який уже понад рік допомагає біженцям з окупованих територій, пояснює: “Люди тікають від окупації, але часто стикаються з новими викликами — відсутністю житла, роботи, соціальної підтримки. Особливо складно літнім людям, які не можуть адаптуватися.”
На пункті пропуску зустрічаю Сергія, який втретє перетинає лінію розмежування. “У мене там хвора мати, тут — дружина з дитиною. Я розриваюся між двома світами. Кожен перетин — це ризик і принижені перевірки на російських блокпостах”, — каже чоловік, нервово курячи.
Історії повернення
Історія Марини з Мелітополя вражає найбільше. Вона виїхала з окупації в жовтні минулого року, але вже через місяць змушена була повернутися: “Орендувати житло не змогла — ціни захмарні. Роботу знайшла, але зарплати не вистачало навіть на оренду кімнати. А в Мелітополі лишилася квартира, город. Так, це окупація, але це мій дім.”
За інформацією Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій, близько 60% тих, хто повертається, називають економічні причини основним фактором. Решта повертаються через сімейні обставини або неможливість адаптуватися.
“Наша організація надає комплексну підтримку — від юридичної допомоги до психологічних консультацій. Але ресурси обмежені, а потреби величезні,” — говорить Людмила Коваленко з благодійного фонду “Надія Сходу”.
Небезпеки перетину
Перетин через так звані “сірі зони” залишається небезпечним. Люди платять “перевізникам” від 5 до 10 тисяч гривень за одну людину. Нерідко трапляються випадки шахрайства або навіть насильства.
Василь Петренко, координатор волонтерської ініціативи у Запоріжжі, каже: “Окупанти перетворили виїзд на бізнес. Офіційно дозволяють виїжджати лише з гуманітарних причин, а насправді вимагають хабарі або змушують людей їхати через росію, що багатьом не під силу фінансово.”
Бюрократичні перешкоди
Спілкуючись з переселенцями, я помітив, що багато хто стикається з бюрократичними перешкодами. Відсутність документів, складнощі з оформленням статусу внутрішньо переміщеної особи, проблеми з отриманням допомоги — усе це ускладнює інтеграцію.
“Найскладніше психологічно, — розповідає Наталія, психолог, яка працює з переселенцями. — Люди переживають травму окупації, а потім стикаються з новими викликами. Багато хто відчуває провину, що залишив рідних. Інші не можуть адаптуватися до нового місця. У декого розвивається депресія.”
Проблеми працевлаштування
Окремою проблемою є працевлаштування. Особливо це стосується людей старшого віку або вузькопрофільних спеціалістів.
“Я інженер з водопостачання, працював на заводі в Енергодарі 30 років. Тут моя спеціальність нікому не потрібна. Пропонують іти охоронцем або вантажником, але в 58 років це не просто”, — ділиться Михайло, який зараз мешкає у Дніпрі.
Державна підтримка
Державні програми підтримки переселенців існують, але їх недостатньо. Щомісячна допомога становить приблизно 2000 гривень для непрацездатних і 3000 гривень для осіб з інвалідністю. Цих коштів катастрофічно не вистачає в умовах зростання цін.
За словами Оксани Філоненко з громадської організації “Крим SOS”, більшість програм зосереджені на екстреній допомозі, але бракує системних рішень для довгострокової адаптації людей.
“Для багатьох переселенців відсутність власного житла стає ключовою проблемою. Програми пільгового кредитування або соціального житла існують, але охоплюють мізерний відсоток тих, хто потребує”, — пояснює вона.
Втрата надії
Відсутність чіткого бачення майбутнього теж впливає на рішення людей. Багато хто, особливо старше покоління, вирішує повернутися, не вірячи в можливість швидкого деокупації.
“Мій син загинув, захищаючи Маріуполь. Дружина померла ще до війни. Що мені робити самотньому в чужому місті? Там, в окупації, хоча б могила сина поруч”, — тихо говорить 67-річний Валентин.
Попри всі труднощі, більшість тих, хто виїхав з окупації, не шкодують про своє рішення. “Краще бути бідним, але вільним. На окупованій території немає майбутнього”, — впевнена 32-річна Катерина з Бердянська.
Історії цих людей нагадують нам про невидиму лінію фронту, яка проходить через долі мільйонів українців. І доки триває окупація, ця дорога між двома світами залишатиметься шляхом надії, відчаю і вибору, який нікому не побажаєш робити.
