Зупиняюся біля кав’ярні в Полтаві, де зустрічаю Марину Ковальчук — місцеву волонтерку, яка щодня відстежує інформацію з фронту та аналізує новини. Вона замовляє каву без цукру і втомлено зітхає.
“Знаєте, в перші дні повномасштабного вторгнення ми буквально жили в телефонах, перевіряли кожне повідомлення. Зараз навчилися фільтрувати, але іноді складно відрізнити правду від маніпуляцій”, — розповідає вона, помішуючи напій.
За час моїх поїздок регіонами України я помітив, як змінилося ставлення людей до інформації. Війна стала не лише випробуванням для нашої країни, але й перевіркою нашої медіаграмотності.
Коли мовчання рятує життя
“Під час активних боїв за Харківщину ми навчилися мовчати,” — розповідає Олександр Петренко, колишній вчитель історії з Ізюма. “Моя мама завжди казала: ‘Слово — не горобець, вилетить — не спіймаєш’. Тепер ця приказка набула нового змісту”.
Військові та експерти з інформаційної безпеки підкреслюють: в умовах війни навіть невинна, здавалося б, інформація може мати смертельні наслідки. Міністерство оборони України регулярно нагадує: “Не повідомляйте про переміщення військ, не фотографуйте військову техніку, не діліться деталями обстрілів”.
За даними Центру протидії дезінформації при РНБО, приблизно 60% витоків чутливої інформації відбувається через соціальні мережі. Кожен третій випадок — це несвідоме поширення даних цивільними.
Тонка межа між цензурою та безпекою
Під час зустрічі з представниками місцевих медіа в Черкасах виникла гаряча дискусія. Головна редакторка місцевого видання Людмила Коваленко висловила занепокоєння: “Де межа між необхідною безпекою та обмеженням свободи слова? Іноді складається враження, що війна стає виправданням для надмірних обмежень”.
Ця дилема не має простих відповідей. Згідно з дослідженням Інституту масової інформації, 78% українських журналістів зіткнулися з обмеженнями у висвітленні певних тем з міркувань національної безпеки.
“Правда воєнного часу має свої особливості,” — пояснює медіаексперт Тарас Шевченко з Центру демократії та верховенства права. “Ми повинні розуміти, що деяка інформація може завдати шкоди нашій обороноздатності, проте це не означає, що суспільство має бути позбавлене права знати важливі факти”.
Боротьба з дезінформацією на локальному рівні
У Кременчуці зустрічаю Валентину Дмитрівну, 67-річну пенсіонерку, яка організувала у своєму багатоквартирному будинку “інформаційні посиденьки”.
“Щовечора ми збираємося з сусідами у дворі, обговорюємо новини дня. Разом легше відрізнити правду від брехні,” — розповідає вона, показуючи саморобні листівки з порадами, як перевіряти інформацію.
Такі локальні ініціативи демонструють, наскільки важливою стала медіаграмотність. За даними Національного інституту стратегічних досліджень, після початку повномасштабного вторгнення кількість українців, які регулярно перевіряють новини через кілька джерел, зросла з 38% до 72%.
Інформаційний фронт: як працює система спростувань
“Ми працюємо цілодобово,” — розповідає Оксана Гриценко, співробітниця регіонального Центру стратегічних комунікацій у Дніпрі. “Кожного дня виявляємо десятки фейків, які потрібно оперативно спростовувати”.
Система боротьби з дезінформацією в Україні суттєво вдосконалилася за останні роки. Проєкт “Інфорезистанс” щомісяця аналізує понад 5000 повідомлень у соціальних мережах та ЗМІ, виявляючи координовані інформаційні атаки.
Цікаво, що згідно зі статистикою Міністерства культури та інформаційної політики, регіональні громади стали більш стійкими до дезінформації. У 2023 році рівень довіри до перевірених офіційних джерел у маленьких містах та селах зріс на 23% порівняно з 2021 роком.
Як люди адаптуються до нових реалій
У Чернігові спілкуюся з Василем Петровичем, колишнім військовим, який тепер проводить тренінги з інформаційної безпеки для місцевих жителів.
“Раніше ми говорили: ‘Хто володіє інформацією, той володіє світом’. Тепер я кажу: ‘Хто вміє фільтрувати інформацію, той зберігає здоровий глузд і життя’,” — говорить він під час однієї з лекцій.
У невеликих громадах з’являються цікаві практики. Наприклад, у Миргороді на Полтавщині створили “інформаційні патрулі” — групи волонтерів, які моніторять місцеві чати та спільноти, оперативно реагуючи на поширення дезінформації.
Майбутнє української інформаційної політики
Повертаючись до розмови з Мариною в полтавській кав’ярні, запитую, як вона бачить майбутнє інформаційної політики в Україні.
“Думаю, ми всі стали іншими. Навчилися цінувати достовірну інформацію як повітря. Після перемоги нам доведеться переосмислити багато речей, але одне я знаю точно — ми вже ніколи не будемо такими довірливими споживачами новин, якими були до війни,” — відповідає вона, допиваючи каву.
Інформаційна політика воєнного часу — це складний баланс між національною безпекою та правом суспільства на правду. Щодня українці вчаться жити в цих нових реаліях, розвиваючи “інформаційні м’язи” та критичне мислення.
А поки триває ця боротьба, ми продовжуємо вчитися відрізняти правду від маніпуляцій, розуміючи, що інформація в умовах війни — це не просто слова. Це інструмент, який може як врятувати життя, так і поставити його під загрозу.