Тисячі свідчень Голодомору Луганщина зібрала вчителька
Над Луганщиною сонце піднімається рано. Марія Петрівна Бірюкова вже багато років прокидається з першими променями. У свої 67 років вона досі викладає історію в сільській школі Новопсковського району. Але головна справа її життя почалася майже тридцять років тому – збирання свідчень про Голодомор 1932-1933 років.
Пам’ятаю нашу першу зустріч із Марією Петрівною. Це було в 2016 році, коли я приїхав до Новопскова робити репортаж про життя прикордонних громад. Невисока жінка з сивим волоссям і пронизливим поглядом показала мені товсті зошити, де акуратним почерком були записані історії тих, хто пережив страшні роки.
«Почала я це ще в 1993-му, коли вперше відкрито заговорили про Голодомор. До того часу це була заборонена тема», – розповідає вчителька, наливаючи мені чай із м’яти, зібраної на власному городі.
Історія пошуків
За майже три десятиліття Марія Петрівна зібрала понад 2000 свідчень жителів Луганщини про Голодомор. Вона їздила від села до села, розмовляла з людьми похилого віку, записувала їхні спогади. Часто це були останні можливості зафіксувати живі свідчення трагедії.
«Найважче було переконати людей говорити. Багато хто і в 90-ті боявся розповідати правду, – згадує вчителька. – Страх залишався в них на все життя».
Сьогодні ми сидимо в її затишній вітальні, де кожна річ має свою історію. На стіні – вишиті рушники, на книжковій полиці – архівні документи, фотографії та касети із записами інтерв’ю.
Свідчення очевидців
«Їли все, що можна було з’їсти, – цитує Марія Петрівна одну зі своїх записів. – Лободу, кропиву, цвіт акації. Ловили ховрахів, їли равликів. Не їли тільки сороку, бо вона гірка».
Ці слова належать Ганні Кирилівні Шевченко з села Височинівка, яка пережила Голодомор дитиною. Вона розповідала, як її батько, працюючи на залізниці, іноді приносив додому жменю зерна в кишені. За це його могли розстріляти, але він ризикував заради дітей.
Інше свідчення – від Петра Наумовича з Білолуцька: «Щоранку на вулиці знаходили мертвих. Ховали їх у спільних могилах, без трун. Ніхто не плакав – не було сил».
Найстрашніше, за словами Марії Петрівни, було записувати історії про людоїдство. Такі випадки траплялися в найтяжчі місяці Голодомору, коли люди втрачали розум від голоду.
«Були випадки, коли матері… – вона замовкає, не в силах договорити. – Ці свідчення я зберігаю окремо. Їх небагато, але вони є».
Збереження пам’яті
Марія Петрівна не просто збирає спогади – вона створила в місцевій школі музей пам’яті жертв Голодомору. Там проводяться уроки історії, щоб нові покоління знали правду.
«Мої учні спочатку не вірили, що таке могло статися, – розповідає вчителька. – Але коли я показала їм записи, розповіді їхніх власних прабабусь і прадідусів, коли вони побачили старі фотографії – все стало реальним».
У 2008 році частина зібраних Марією Петрівною матеріалів увійшла до Національної книги пам’яті жертв Голодомору. Але більшість її архіву досі чекає на опрацювання.
«Я мрію, щоб ці історії були оцифровані, збережені для майбутніх поколінь, – говорить вона. – Адже свідків уже майже не залишилося».
Масштаби трагедії
За її підрахунками, тільки в Новопсковському районі від голоду померло понад 5000 людей. У багатьох селах вимирали цілі родини, залишались пустками хати.
«Найстрашніше те, що цю трагедію організували свідомо, – переконана Марія Петрівна. – У людей забирали все – до останньої зернини».
Вона показує мені унікальний документ – список «чорної дошки», куди заносили села, які не виконали план хлібозаготівель. Такі села фактично прирікали на вимирання – їх оточували, забирали всі продукти, забороняли виїзд.
«На Луганщині було багато таких сіл, – пояснює вчителька. – І про це мало хто знає».
Виклики сьогодення
Останніми роками Марія Петрівна зіткнулася з новою проблемою – заперечення Голодомору. Особливо це поширилося після 2014 року.
«Буває, приходжу до когось з родичів свідків, а мені кажуть – це все вигадки. Ніякого Голодомору не було. Найважче сперечатися з молодими, які повторюють пропаганду», – зітхає вона.
Але вчителька не здається. У своєму смартфоні вона показує мені фотографії пам’ятника жертвам Голодомору, який відкрили в Новопскові п’ять років тому. Його встановили завдяки зібраним нею матеріалам та ініціативі громади.
«Люди повинні пам’ятати, – твердо каже Марія Петрівна. – Без пам’яті немає майбутнього».
Коли я прощаюся з нею, вона дарує мені копію одного зі своїх зошитів. «Прочитайте і розкажіть іншим, – просить вона. – Щоб знали, щоб пам’ятали».
Повертаючись до Києва, я перечитую ці історії в потязі. Голоси людей, які давно відійшли у вічність, звучать так, ніби вони поруч. І я розумію, наскільки важлива робота таких ентузіастів, як Марія Петрівна. Вони зберігають пам’ять там, де її намагалися стерти.
А сотні зошитів у маленькому будинку на Луганщині залишаються одним із найцінніших свідчень нашої історії.
