Кримський морпіх Полупанов про моральні тортури українських військовополонених
Минулого тижня мені вдалося поговорити з колишнім морським піхотинцем Дмитром Полупановим, який повернувся з російського полону під час останнього обміну. Родом з Криму, він не зрадив присязі в 2014-му і тепер розповів про найважчі випробування, з якими зіткнулися українські військові у ворожому полоні.
“Найгірше – це не фізичні тортури, хоча їх було чимало. Найстрашніше – це моральний тиск і приниження, які ламають душу”, – каже Дмитро, коли ми зустрічаємося в невеликій кав’ярні на околиці Полтави.
Ми сидимо за столиком біля вікна, і я бачу, як його погляд час від часу губиться десь у далечині. Дмитро повернувся з полону лише три тижні тому, і він все ще намагається звикнути до нормального життя.
“Щоночі мені сняться однакові кошмари – тьмяне світло, крики і постійне відчуття безвиході”, – розповідає він, повільно перемішуючи каву в чашці. Його руки трохи тремтять, але голос залишається спокійним.
Вірність присязі
Коли у 2014 році Росія окупувала Крим, Дмитро був серед тих військовослужбовців, які відмовились зрадити Україну. “Для мене це було питання честі. Я давав присягу і не міг її порушити, хоча більшість моїх родичів залишилися в Криму”, – згадує він.
Полупанов потрапив у полон під Маріуполем у квітні 2022 року. Два роки він провів у різних місцях утримання, зокрема в сумнозвісній російській колонії в Оленівці.
Методи психологічного тиску
“Росіяни добре знають, що робити, щоб зламати людину”, – розповідає Дмитро. – “Спочатку вони намагаються фізично виснажити тебе: недосипання, недоїдання, побиття. А коли ти ослаблений, починається психологічна обробка”.
За його словами, полонених змушували дивитись російську пропаганду годинами, слухати про “звірства українців” і “зраду керівництва”, яке нібито про них забуло.
“Найважче витримати, коли тобі щодня кажуть, що ти нікому не потрібен, що про тебе забули, що твоя країна тебе зрадила”, – згадує Дмитро, стискаючи кулаки. – “Багато хлопців трималися тільки завдяки вірі та підтримці один одного”.
Особливі випробування для кримчан
Особливо важко переживали полон військові з Криму та Донбасу. Їм постійно нагадували, що вони “зрадники” і погрожували додатковими звинуваченнями в “тероризмі”.
“Мене часто допитували про Крим, – каже Дмитро. – Питали, чому я не залишився «на рідній землі», називали зрадником. А потім пропонували «спокутувати провину» шляхом співпраці”.
Полупанов розповідає, що росіяни використовували різноманітні методи для розколу єдності полонених. Когось намагалися завербувати, комусь обіцяли кращі умови або зв’язок із родиною.
Система виживання в полоні
“Найстрашніше було, коли забирали поранених побратимів, і ми не знали, чи повернуться вони живими”, – згадує він із болем у голосі.
Дмитро каже, що в полоні військові створили свою систему підтримки. Молилися разом, розповідали історії, підбадьорювали один одного. “Ми намагалися триматися купи. Якщо хтось ослабнув духом, інші його підтримували. Без цього вижити було б неможливо”.
Особливо болісно згадує він про умови утримання в Оленівці після трагедії 29 липня 2022 року, коли в результаті вибуху загинули десятки українських полонених. “Після тієї трагедії нас практично не годували три дні. Казали: «Ваші самі вас підірвали, тепер і годуйте»”.
Мешканка сусіднього села Новоселівка Перша, Марія Петренко, яка раніше працювала медсестрою і допомагала звільненим з полону, підтверджує слова Дмитра: “Багато хто повертається з серйозними психологічними травмами. Фізичні рани загоюються швидше, ніж душевні”.
Повернення до життя
Зараз Дмитро проходить реабілітацію і намагається відновити зв’язок із близькими, з якими не спілкувався більше двох років. “Найважче знову навчитися довіряти людям”, – зізнається він.
Попри все пережите, Полупанов не втрачає оптимізму. Він мріє про те, як повернеться до рідного Севастополя після деокупації. “Я вже бачив, як українські військові повертаються на звільнені території в Харківській та Херсонській областях. Вірю, що скоро повернуся і до рідного Криму”.
Історія Дмитра – це лише одна з тисяч подібних історій українських військовополонених. Вона нагадує нам не лише про фізичні страждання наших захисників у полоні, але й про те, що часом найважчі випробування – це випробування духу і віри.
“Ми повинні пам’ятати про всіх, хто ще залишається в полоні”, – наголошує Дмитро наприкінці нашої розмови. Він просить не забувати про долю полонених українців і робити все можливе для їхнього повернення додому.