Майже два роки минуло з того дня, але Ірина Гнатенко досі не може говорити про цю розмову без тремтіння в голосі. Тоді вона просто не змогла стримати сліз.
У 2024 році Ірина провела десятки глибинних інтерв’ю з українськими жінками-біженками в Польщі. Вони розповідали про насильство, яке пережили після початку повномасштабної війни. Одна з її співрозмовниць весь час сиділа, обхопивши себе руками. А потім раптом почала повільно гладити себе по голові. І зізналася: так її колись втішала бабуся у далекому дитинстві.
Польова робота Ірини стала частиною масштабного дослідження Агентства ЄС з основних прав. Воно багато років збирає дані про насильство щодо жінок у країнах Євросоюзу. Наприкінці лютого цього року вийшов звіт про українських біженок. У ньому проаналізували масштаб і форми гендерного насильства, а також запропонували кроки для покращення їхньої безпеки.
Понад чотири мільйони українців мали статус тимчасового захисту в ЄС на кінець минулого року. Шістдесят відсотків з них перебували лише в трьох країнах: Німеччині, Польщі та Чехії. Саме там експерти поговорили з більш ніж тисячею двохстами українськими жінками. Висновки можуть стати тривожним відкриттям для тих, кому не байдужа доля українців за кордоном.
Окрім загального опитування організували серію глибинних інтерв’ю з тридцятьма жінками. Дослідники планували виділяти не більше години на кожну розмову. Так намагалися зменшити емоційне навантаження на респонденток, яких питали про травматичний досвід.
Проте під час роботи стало зрозуміло: у більшості випадків години не вистачало. Українські жінки хотіли висловитися.
Житло є, грошей немає
Пошук житла і роботи – дві базові проблеми українців у ЄС. Перша виявилася легшою за другу.
Лише десята частина опитаних на момент дослідження все ще жила в готелях або притулках. Решта знайшла окреме житло або переїхала до когось. Однак у Німеччині сім з десяти українок не платили за помешкання. Це покривали державні програми або благодійні організації. У Чехії та Польщі лише вісім відсотків респонденток мали таку підтримку.
Статус тимчасового захисту дозволяє працювати в країні проживання. На практиці це змогли зробити менше половини українських жінок. При цьому лише для п’яти відсотків робота стала продовженням того, чим вони займалися в Україні. Інші змушені були змінити сферу зайнятості.
Але навіть робота не гарантує нормального життя. Тільки кожна п’ята українка могла відносно легко зводити кінці з кінцями. Решта мала труднощі. Багато зізнавалися, що позичають гроші просто щоб вижити.
Одна з причин такої ситуації очевидна – умови праці. Чверть респонденток або отримували дуже низьку зарплату, або з якихось причин не отримували грошей взагалі. Для багатьох восьмигодинний робочий день був би розкішшю: доводилося працювати набагато довше. Кожна третя жінка працювала без контракту, який міг би захистити її права. Або контракт не покривав усі відпрацьовані години.
Підозрілі пропозиції
Жінок запитували, чи отримували вони пропозиції житла, транспортування або роботи, які здавалися підозрілими. Серед тих, хто живе в Німеччині, такі ситуації траплялися набагато рідше.
Це може вказувати на те, що доступ до більшої фінансової підтримки знижує вразливість. Жінки менше змушені погоджуватися на сумнівні пропозиції, каже менеджер проєкту Семі Невела.
Чому пропозиції здавалися підозрілими? У деяких випадках вимагали віддати паспорт роботодавцю. Або жінки підозрювали, що в обмін на житло чи роботу від них очікуватимуть сексуальних послуг. Часто ці фактори поєднувалися. Експерти вважають їх типовими ознаками торгівлі людьми.
Найчастіше сумнівні пропозиції отримувала найменша категорія респонденток – українки віком від вісімнадцяти до двадцяти дев’яти років. А також біженки в особливо вразливих ситуаціях: з серйозними обмеженнями активності, лише з початковою освітою або ті, хто залишився зовсім без грошей.
Водночас найбільш експлуататорські пропозиції надходили в перші місяці після повномасштабного вторгнення. Згодом їхня кількість зменшилася.
Люди можуть не знати трудових законів у країнах ЄС. Можуть не розуміти, чи законно, коли вимагають працювати занадто довго, без перерв. І якщо виникають сумніви, не завжди зрозуміло, куди звертатися, пояснює Невела.
Фізичне насильство
Кожна четверта українка в ЄС зазнала фізичного насильства після початку повномасштабного вторгнення. Це без урахування випадків, коли були лише погрози.
У шістдесяти двох відсотках випадків це сталося вже в країні проживання. Найчастіше з цим стикалися респондентки віком від вісімнадцяти до двадцяти дев’яти років.
Тринадцять відсотків опитаних повідомили про насильство в останній рік. Щоб зрозуміти, як ці цифри співвідносяться із загальною ситуацією, експерти звернулися до власного дослідження 2014 року. Тоді жителів Чехії, Німеччини та Польщі запитували про насильство за попередні дванадцять місяців.
Показники дослідження 2014 року нижчі за поточні. Наприклад, у Польщі вони втричі нижчі. Це може вказувати на те, що жінки, які тікають від війни, стикаються з підвищеним ризиком фізичного та сексуального насильства порівняно із загальним населенням цих країн.
Щодо фізичного насильства, майже в половині випадків агресором була незнайома людина. У сорока відсотках випадків нападник був із особистого кола: колега, родич або партнер.
Агресія через українську мову
Окреме питання стосувалося реакції людей на українську мову в громадських місцях. Виявилося, що кожна друга українська біженка опинялася в ситуації, коли хтось реагував агресивно або навіть нападав після того, як чув її українську.
Ірина Гнатенко чула багато історій про справжню співчуття і активну допомогу від місцевих жителів. Але іноді було навпаки.
У Польщі дівчина стояла в черзі, щоб купити квиток. Коли вона почала розмовляти з кимось телефоном українською, чоловік, який стояв позаду, підійшов і став перед нею. Сказав, що українка не стоятиме перед ним. Вона спробувала обійти його і знову стати попереду. Тоді він грубо виштовхнув її. І, звісно, лунали образи. Дівчину вразило, що лише дві інші українки з черги щось сказали на її захист. Всі інші просто стояли, згадує Ірина одну з історій.
За її словами, разом зі свідками дівчина підійшла до поліції і розповіла, що сталося. Поліція відреагувала, попросивши документи. У неї їх не було з собою. Тоді поліцейські почали кудись телефонувати і перевіряти, чи є в дівчини дозвіл на перебування в країні. А потім попередили: якщо наступного разу вона буде без документів, отримає штраф п’ятсот злотих.
Вони навіть не поцікавилися чоловіком, який з нею так грубо поводився. Просто пішли, підсумовує Ірина.
Сексуальне насильство і домагання
Шість відсотків опитаних у Європі жінок зазнали сексуального насильства з початку повномасштабної війни.
Різниця між кількістю випадків в Україні та в країнах ЄС невелика. Однак в Україні значну частину таких злочинів скоїли російські військові. Мабуть, мова йде про біженок, які зіткнулися з ними під час окупації.
Кожна друга українка зазнала сексуальних домагань. Сорок відсотків жертв сказали, що це сталося ще до від’їзду до ЄС. Але вже в країнах Євросоюзу вісімдесят шість відсотків тих, хто повідомив про такий досвід, стикалися з домаганнями.
Найчастіше домаганнями займалися незнайомі чоловіки. Рідше – люди, яких жінки знали. Приблизно кожну сьому жертву домагався постачальник послуг, наприклад, лікар або гуманітарний працівник.
Рівень скарг до поліції
У сімдесяти двох відсотках випадків жінки, які зазнали фізичного чи сексуального насильства, комусь розповіли про інцидент. Це могли бути друзі, члени сім’ї, працівники лікарень, релігійні організації. Однак лише тринадцять відсотків українок повідомили про це поліції.
Рівень скарг від жінок з України насправді не дуже відрізняється від загального рівня скарг серед жінок у ЄС. Проте досвід насильства українок дещо відрізняється, оскільки багато з них живуть окремо від партнерів. Це означає, що часто йдеться про інших людей: колег, людей, з якими вони живуть, або навіть незнайомців, наголошує Семі Невела.
Коли йшлося не про пряме насильство, а про домагання, до поліції звернулося ще менше – лише три відсотки жертв. Стільки ж зверталися за допомогою до фахівців. Більшість вважала за краще обговорити свій досвід із друзями або родичами.
Психологічне насильство
Українських біженок також запитували про психологічне насильство з боку партнера. Кожна третя жінка, чий чоловік залишився в Україні, повідомила про такий тиск. Найчастіше це проявлялося як спалахи гніву через спілкування з іншими, підозри в зраді або спроби обмежити її контакти з родиною і друзями.
Однією з форм психологічного насильства був контроль партнера. Постійні вимоги знати, де жінка, з ким розмовляє, що робить – у ревнивій манері, без жодних підстав. Результати показують, що ця форма насильства може здійснюватися через соціальні мережі та телефони. Тобто навіть якщо жінки живуть окремо від партнера, цей контроль може тривати і супроводжувати їх скрізь, поки вони підтримують з ним контакт, пояснює Невела.
Що буде після 2027 року
Четвертого березня 2027 року закінчиться дія Директиви про тимчасовий захист. Європейський Союз активував її після повномасштабного вторгнення для підтримки українських біженців. Що станеться з ними далі, кожна країна вирішуватиме окремо.
Для українців це означає нову невизначеність.
У рамках Директиви жінки мають певні права, включно з доступом до послуг для постраждалих від зґвалтування. У звіті підкреслюють: жінки, які зараз отримують медичну допомогу або психологічну підтримку через насильство, не повинні втратити цю підтримку після закінчення тимчасового захисту, наголошує Невела.
Чи можуть українців змусити повернутися додому? Агентство ЄС з основних прав, звісно, не порушує цього питання у звіті. Але підкреслює: держави повинні утриматися від примусового повернення жінок і дівчат, які стали жертвами травматичного гендерного насильства.
Кожна історія, почута під час цього дослідження, нагадує про те, що війна не закінчується на кордоні. Вона продовжується в серцях тих, хто втік від неї. І наше завдання – не дозволити їм залишитися наодинці зі своїм болем.
