Торік я побував у невеликому містечку на Вінниччині, де місцеві волонтери організували черговий збір коштів для фронту. Серед плакатів і закликів одна жінка середніх років тихо сказала мені: “Знаєте, я вже не можу чути ці красиві слова. Мій син на фронті, а чиновники з трибун говорять про незламність. Мені потрібна не незламність, а щоб він повернувся живим”. Ця розмова змусила мене задуматися про те, як змінилося наше ставлення до воєнної риторики.
Виробництво пафосу
За чотири роки повномасштабної війни Україна справді наростила виробництво зброї в тридцять п’ять разів. Ми виготовляємо артилерійські боєприпаси, самохідні гаубиці “Богдана”, крилаті ракети “Фламінго” та мільйони дронів. Але є ще один продукт, який Україна виробляє безперервно – це пафос. Патетичні гасла, промови, пости в соцмережах супроводжують нас з перших годин вторгнення. Вони стали невід’ємною частиною нашого життя, як і повітряні тривоги.
Після лютого двадцять другого публічний пафос зустрічає нас скрізь. “Пункти незламності”, “плани стійкості”, “фортеця Бахмут”, “вільний народ вільної країни”, “щит Європи” – ці формулювання давно стали частиною нашого щоденного інформаційного поля. Найважчі аспекти війни облагороджуються щедрою порцією патетики. І ми далеко не перші, хто пішов цим шляхом.
Чому пафос працює на війні
Будь-яка війна – це час, коли емоції беруть гору над розумом. Мільйони людей втрачають здатність мислити критично і опиняються в полоні почуттів. А пафосна риторика звертається саме до емоційного світу. Крім того, пафос традиційно використовується для підкреслення масштабу історичних подій. Нинішнє протистояння справді унікальне – найбільша війна в Європі з сорок п’ятого року.
Сьогоднішню Україну очолює людина, яка ідеально підходить для транслювання патетики. Якщо в устах бізнесмена Порошенка пафосні гасла звучали неприродно, то колишній актор Володимир Зеленський опинився в рідній стихії. Його професійна майстерність надала вітчизняному пафосу особливої виразності, особливо для зарубіжної аудиторії. Спічрайтери глави держави теж попрацювали на славу.
Поєднання різних факторів після двадцять четвертого лютого забезпечило нам безпрецедентну концентрацію патетики. Але пафос – не той продукт, який користується незмінним попитом. Їжджачи українськими регіонами, я все частіше помічаю роздвоєння в суспільстві. Хтось продовжує генерувати й охоче споживати пафосні гасла, а когось патетична риторика вже не мотивує, а дратує.
Втома від красивих слів
У Черкасах місцевий підприємець, який від початку війни допомагає армії, поділився зі мною своїми роздумами. “Спочатку ці слова надихали, об’єднували нас. Але зараз, коли чую чергове “потужно” або “незламність”, хочеться вимкнути телевізор”, – сказав він. Це головний індикатор втоми від війни. Той самий пафос, який на початку безвідмовно працював і об’єднував країну, починає сприйматися по-іншому.
Пасіонарії та звичайні люди, представники влади та її критики демонструють дуже різне ставлення до однакових формулювань. Наприклад, колись популярне слово “потужно” останнім часом використовується переважно як отруйний сарказм. Сам Зеленський намагається більше не зловживати цим дискредитованим штампом. Багатьом набила оскомину легендарна “незламність”, хоча відмовитися від неї офіційні особи не можуть.
У Полтаві я розмовляв з учителем історії, який втратив двох учнів на фронті. “Коли чую “щит Європи”, розумію, що маємо на увазі. Але для батьків загиблих хлопців це звучить як “гарматне м’ясо Європи”. Слова не зігрівають, коли отримуєш повідомлення про втрату”, – поділився він своїми переживаннями.
Чому попит на пафос знижується
Відсутність яскравих перемог
Зниження попиту на військову патетику – такий самий об’єктивний процес, як і поголовне захоплення пафосом у двадцять другому. По-перше, пафос добре продається в комплекті з яскравими перемогами. З такими успіхами, як вигнання окупантів з-під Києва, контрнаступ на Харківщині чи визволення Херсона. Але ці ефектні перемоги залишились у минулому.
Наше головне досягнення останніх років – здатність витримувати тривалу війну на виснаження та не здаватися. Це сірі важкі будні без яскравих проривів. І вони дисонують із крикливим пафосом. Подорожуючи Донеччиною, я бачив втомлені обличчя людей, які живуть під постійними обстрілами. Їм не потрібні красиві слова – їм потрібна конкретна допомога.
Негативні явища на фоні пафосу
По-друге, широкий резонанс в Україні набули негативні явища, які погано поєднуються з пафосною пропагандою. Корупція, проблема поводження з військовополоненими, некомпетентність чиновників, втрати через прорахунки командування. Ця непафосна сторона війни існує завжди, але завдяки сучасним технологіям вона стала відомою набагато швидше.
Неможливість чесної розмови
Нарешті, стало зрозуміло, що пафос не дозволяє відверто обговорювати багато проблем. Примусова мобілізація та ексцеси, часткове закриття кордонів, відсутність виборів, різні обмеження – на ці претензії можна відповісти чесно. Велика війна – це час вимушеної несвободи в будь-яку епоху. Чим інтенсивніші воєнні дії і чим довше вони тривають, то більше звужується простір свободи.
Але озвучити цю очевидну думку означає пожертвувати пафосним кліше про “вільну країну вільних людей”. А на таку жертву в столиці не готові. У Житомирі волонтерка, яка організовує гуманітарну допомогу, сказала мені просто: “Ми робимо свою справу не через красиві слова, а тому що це наш обов’язок. Патріотизм не в гаслах, а в діях”.
Що далі
Вітчизняну фабрику пафосу не буде зупинено в розпал війни. Найімовірніше, вона працюватиме й після завершення активних бойових дій. Але виробляти звичну патетику без урахування мінливих обставин уже неможливо. У нашій країні дедалі більше людей, яких публічний пафос давно не надихає. Яких починає нудити від цих слів.
Звинувачувати цю частину суспільства в нестачі патріотизму – найпростіший, але глухий шлях. Україні доведеться шукати альтернативні інструменти комунікації зі своїми громадянами. Це складне завдання для державної машини, налаштованої на масове виробництво пафосу. Але іншого виходу просто немає. Люди хочуть чесності, а не красивих формулювань.
Повертаючись з того містечка на Вінниччині, я думав про ту жінку та її слова. Можливо, справжня сила нації не в пафосних гаслах, а в тихій витривалості звичайних людей. Тих, хто щодня робить свою справу, не чекаючи на овації. Можливо, саме час визнати це відкрито.
