Історії про полон та повернення з нього — серед найемоційніших у сучасній українській журналістиці. Ми чуємо їх дедалі частіше. Після кожного обміну полоненими родини чекають на можливість обійняти своїх рідних, а журналісти прагнуть розповісти їхні історії. Однак тут постає етичне питання: як висвітлювати ці непрості теми, не завдаючи додаткової шкоди людям, які пережили полон?
Минулого тижня мені довелося спілкуватися з родиною звільненого захисника. Їхня історія не потрапила на шпальти загальнонаціональних видань. Це звичайна сім’я з невеликого містечка на Полтавщині. Мати Олександра, пані Тетяна, розповіла, як журналісти ледь не зірвали перше побачення сім’ї після звільнення сина.
“Ми чекали на нього в лікарні. А там вже юрмилися журналісти з камерами. Хтось дізнався, що привезуть звільнених. Вони намагалися зняти наші перші обійми, ставили мікрофони майже до обличчя. А Сашко ще навіть не встиг переодягнутися з тієї одежі, в якій повернувся”, — згадує жінка.
Психологиня Марина Коваленко, яка працює з колишніми полоненими, наголошує: “Перші дні після звільнення надзвичайно важливі для відновлення. Люди повертаються з травматичного досвіду і потребують захищеного простору. Журналістське втручання в цей момент може бути вкрай шкідливим”.
За даними Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, після повернення з полону людям необхідно щонайменше два тижні медичної та психологічної реабілітації. І лише потім, за їхньої згоди, можливе спілкування з медіа.
Основні правила висвітлення історій про полон
Спираючись на рекомендації фахівців та міжнародний досвід, можна виділити кілька ключових принципів роботи з темою полону:
1. Інформована згода. Спілкуватися з людиною, яка пережила полон, можна тільки за її добровільної згоди. Причому ця згода має бути дійсно усвідомленою.
“Колишні полонені можуть погоджуватися на інтерв’ю з різних причин — від бажання розповісти правду до страху відмовити. Наше завдання — переконатися, що людина розуміє наслідки публічності”, — пояснює Олександр Дмитрієв, редактор відділу спецпроєктів одного з всеукраїнських видань.
2. Не нашкодь. Кожне питання, кожну деталь публікації варто оцінювати з позиції “чи не зашкодить це людині?”. Питання про тортури, деталі утримання можуть спровокувати повторну травматизацію.
3. Уникайте сенсаційності. Історії про полон не потребують додаткової драматизації чи кликабельних заголовків.
Олена Максименко, журналістка, яка сама пережила полон у 2014 році, зазначає: “Журналісти часто шукають шокуючі деталі, щоб зробити матеріал гострішим. Але коли йдеться про полон, ці деталі — чиїсь реальні травми і страждання”.
Практичні поради для журналістів
Спілкуючись із психологами, колишніми полоненими та їхніми родинами, я зібрав кілька порад для колег:
Давайте людині контроль. Обговоріть заздалегідь, які теми можна порушувати, а які — ні. Запропонуйте прочитати матеріал перед публікацією.
“Після повернення з полону я дав одне інтерв’ю. Журналіст обіцяв показати текст перед публікацією, але не зробив цього. У статті з’явилися деталі, які я просив не оприлюднювати”, — розповів мені Микола, захисник “Азовсталі”, який провів у полоні майже рік.
Поважайте право на приватність. Деякі родини воліють зберігати історію полону в приватному колі. Це їхнє право, яке слід поважати.
Будьте готові припинити розмову. Якщо бачите, що людині важко, запропонуйте зробити паузу або перенести розмову на інший час.
Обережно з фотографіями. Фотографії з полону або перших днів після звільнення — особливо чутлива тема. Публікуйте їх лише за згоди людини.
Юрій Бєлоусов, керівник департаменту дотримання прав людини в силових структурах Офісу Генпрокурора, радить: “Деякі деталі полону можуть становити частину доказової бази для міжнародних судів. Перш ніж публікувати такі свідчення, варто проконсультуватися з правозахисниками”.
Регіональна специфіка
У регіональних медіа є своя специфіка висвітлення теми полону. Часто журналісти особисто знають родини полонених, що створює додаткову відповідальність.
Наталія Курдюмова, редакторка місцевого видання з Чернігівщини, ділиться досвідом: “У маленькому місті всі знають один одного. Коли повернувся з полону Максим, якого знало все місто, ми вирішили не турбувати родину. Натомість опублікували матеріал про систему реабілітації для колишніх полонених і як громада може допомогти”.
Такий підхід дозволяє зберегти інформаційну цінність, не порушуючи приватність конкретних людей.
Замість висновків
Історії полону та повернення з нього — важлива частина літопису цієї війни. Але за кожною такою історією стоїть людина з травматичним досвідом. Наше завдання як журналістів — розповісти правду, але зробити це етично і з повагою.
“Є речі важливіші за кликабельність. Головний принцип у висвітленні історій полону — людяність”, — підсумовує Володимир Тиліщак, історик і медіаексперт.
І я, проїхавши десятки міст і сіл, спілкуючись із родинами звільнених полонених, можу це лише підтвердити. Війна принесла в наше суспільство забагато болю. Завдання журналістів — не примножувати його, а допомагати зцілюватися через правдиві, але етичні історії.
