Особиста історія
Я пам’ятаю день, коли вперше зустрів Хамзата та Марину у Харкові. Було прохолодно, і ми сиділи в невеликій кав’ярні неподалік від центру міста. Марина нервово перебирала пальцями чашку з кавою, а її очі були сповнені тривоги та надії. «Вже 384 дні я не знаю, чи живий мій чоловік», — тихо сказала вона, дивлячись у вікно.
Хамзат Алієв, родом із Чечні, переїхав до України ще в 2014 році. Він завжди говорив, що Україна стала його другим домом. Коли почалося повномасштабне вторгнення, без вагань пішов захищати свою нову батьківщину.
«Він просто сказав: “Марино, я не можу стояти осторонь”. Ми одружилися за місяць до війни. Навіть медовий місяць відкласти не встигли», — розповідає Марина, показуючи весільну фотографію у своєму телефоні.
Останній зв’язок
Останній раз вона говорила з Хамзатом 18 квітня 2022 року. Його підрозділ тримав оборону в Маріуполі. Зв’язок обірвався, а через кілька днів Марина побачила відео в інтернеті – Хамзат серед полонених українських захисників.
«Щодня я переглядаю списки на обмін. Щодня пишу до Червоного Хреста, правозахисних організацій, нашим уповноваженим», — каже жінка, перегортаючи товсту папку з листами і зверненнями.
Олексій Петренко з громадської організації «Повернення додому» розповідає, що випадок Хамзата особливо складний. «Російська сторона часто використовує військовополонених неукраїнського походження для пропаганди. Ми знаємо випадки, коли чеченців, грузинів та інших показували на російському телебаченні як “найманців”».
Життя в очікуванні
Я відвідав батьків Марини у селі Вишневе на Полтавщині. Тут вона зараз живе, чекаючи на чоловіка. Її мати, Тетяна Іванівна, приготувала борщ та вареники. «Хамзат дуже любив мої вареники. Казав, що ніколи не їв смачніших», — згадує вона, витираючи сльози кінчиком фартуха.
У їхньому маленькому будинку окрема кімната чекає на повернення зятя. На стіні — його фотографії, на столику — Коран. «Ми кожного вечора молимося за нього, хто як уміє. Я — по-християнськи, а Марина вивчила деякі мусульманські молитви», — розповідає Тетяна Іванівна.
Офіційна інформація
Сергій Левчук із Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими пояснює: «На жаль, інформація про умови утримання наших військових у полоні надходить нерегулярно. Від деяких звільнених захисників ми дізнаємося про жахливі умови, тортури, психологічний тиск».
Анастасія Коваленко, психологиня, яка працює з родинами полонених, говорить, що найскладніше — невизначеність. «Дружини, матері, діти живуть у постійному підвішеному стані. Вони не можуть ні повноцінно горювати, ні рухатися далі. Це дуже виснажує психіку».
Збереження пам’яті та надії
Марина показує мені альбом, який вона готує для Хамзата. Там фотографії їхнього життя до війни, вирізки з газет про події в Україні, листи, які вона пише йому щодня. «Хочу, щоб він знав, що відбувалося, поки його не було. Щоб не відчував, що випав із життя».
Вона також збирає свідчення про умови утримання полонених. «Я спілкуюся з родинами звільнених. Шукаю тих, хто міг бачити Хамзата. Це дає мені надію, що він живий».
У місцевій школі, де Марина працює вчителькою англійської мови, діти намалювали малюнки для Хамзата. «Мої учні його навіть не знають, але розуміють, що він герой», — каже вона, гортаючи дитячі малюнки з написами «Повертайся!» та «Ми чекаємо на тебе!».
Остання інформація
Остання офіційна інформація про Хамзата надійшла півроку тому. За словами звільненого військового, він перебуває в одній із колоній на території Росії. Стан здоров’я — задовільний, але потребує медичної допомоги через поранення.
«Я вірю, що він повернеться. Просто не знаю, коли», — каже Марина, дивлячись на годинник, який колись належав Хамзату. Годинник вона носить завжди, і він досі йде. «Поки йде час, є надія».
Масштаб проблеми
Історій, подібних до історії Хамзата та Марини, в Україні тисячі. За офіційними даними, у російському полоні перебуває понад дві тисячі українських захисників. За кожним із цих чисел — зламані долі, тривожне очікування і незгасна надія.
Кожного разу, коли оголошують про новий обмін полоненими, Марина завмирає біля телефону. «А раптом сьогодні?» — питає вона саму себе. І продовжує чекати, вірити і боротися за повернення коханого.
