Полтавський школяр Іван Андріящук: коротке життя та страшна загибель під час окупації
Кожного дня війна забирає життя українців. Серед них – не лише військові, а й цивільні, зокрема діти. Їхні історії часто залишаються в тіні великих новин про фронт та політику. Але саме такі історії найболючіше нагадують про ціну російської агресії.
Минулого тижня я відвідав Полтавщину, де зустрівся з родичами 14-річного Івана Андріящука, який загинув на початку окупації Бучі. Його історія – одна з тисяч, але кожна така історія має бути почута.
Життя звичайного підлітка
“Він був звичайним хлопцем, любив футбол і мріяв стати програмістом,” – розповідає тітка Івана, Марія Петренко, витираючи сльози. – “Коли почалася війна, вони з батьками не встигли виїхати. Думали, що все швидко закінчиться.”
Сім’я Андріящуків жила у приватному будинку на околиці Бучі. 3 березня 2022 року російські військові увірвалися до їхнього двору. За словами сусідів, які пережили окупацію, Іван вийшов з будинку, коли почув гавкіт собаки. Без попередження окупанти відкрили вогонь.
“Ми знайшли його тіло лише після звільнення міста. Він лежав біля хвіртки,” – розповідає дядько хлопця, Петро Андріящук. – “Батьки Вані досі не можуть оговтатися від горя. Вони переїхали до родичів на Полтавщину, але туга за сином не відпускає.”
Статистика дитячих втрат
За даними Офісу Генерального прокурора України, станом на вересень 2023 року підтверджено загибель понад 500 дітей внаслідок російської агресії. Реальні цифри, ймовірно, значно вищі, адже підрахунок на окупованих територіях неможливий.
“У нашій області прийняли вже понад три тисячі переселенців, які втратили близьких,” – розповідає Олена Ковальчук, представниця Полтавської обласної військової адміністрації. – “Для багатьох родин підтримка психологів та громади стає рятівною.”
Пам’ять у добрих справах
Сім’я Андріящуків створила благодійний фонд імені Івана, який допомагає дітям, що постраждали від війни. Через цей фонд вони організували збір коштів для реабілітації поранених дітей та психологічної підтримки тих, хто втратив рідних.
“Ваня любив допомагати іншим. Він завжди ділився своїми речами з товаришами, був дуже чуйним,” – згадує класна керівниця Івана, Світлана Василівна. – “Тепер його пам’ять продовжує допомагати іншим дітям.”
У невеликому селі на Полтавщині, куди переїхали батьки Івана, місцева школа провела акцію пам’яті загиблих дітей України. Учні висадили 500 дерев – по одному за кожну загиблу дитину. Дерево Івана – молодий дуб – росте біля входу до школи.
“Ми хочемо, щоб пам’ять про нашого сина жила не лише в горі, а й у добрих справах,” – каже батько Івана через тітку Марію, бо сам говорити про сина досі не може.
Чому важливо пам’ятати
Історія Івана Андріящука – це історія звичайного українського підлітка, чиє життя забрала безглузда і жорстока війна. Але це також історія про те, як пам’ять про невинні жертви об’єднує людей у прагненні допомагати тим, хто вижив.
Ми не маємо права забувати ці історії. За кожною сухою статистикою жертв стоять реальні люди з мріями, планами, надіями. Їхні імена повинні бути почуті. Бо пам’ять – це також зброя проти безкарності та байдужості.
Якщо ви хочете підтримати родини, що втратили близьких внаслідок російської агресії, звертайтеся до регіональних центрів соціальних служб або благодійних організацій. Разом ми можемо зробити більше, ніж поодинці.
