У середу, 18 березня, Львівська область прощатиметься з чотирма захисниками, які віддали життя за незалежність України. Ці чоловіки – з різних куточків регіону, різного віку, з різними долями. Але всіх їх об’єднує одне: вони стояли на передовій, коли Батьківщині було найважче.
Коли їдеш Львівщиною цими днями, відчуваєш особливу тишу в містах і селах. Це не просто спокій весняного дня – це та важка тиша, яка завжди передує прощанню. У Розвадові, Стрию, Львові та селі Верхня Біла готуються віддати останню шану своїм героям.
Микола Береза: чекання, що тривало понад півроку
Миколі Березі було всього 25 років. Хлопець із села Розвадів служив стрільцем у 2 батальйоні «Азову». Тривалий час родина жила в невизначеності – Микола вважався безвісти зниклим. І тільки зараз, через багато місяців болісного очікування, близькі нарешті можуть попрощатися з ним. Він загинув 1 серпня минулого року під час виконання бойового завдання біля Тимофіївки на Донеччині.
«Найстрашніше – це не знати, де твоя дитина, живий чи ні», – ділилася зі мною одна мати з сусіднього села минулої осені. Тоді ми говорили про іншого хлопця, але біль матерів однаковий скрізь. І для родини Миколи ця невизначеність тривала понад півроку.
Василь Хомин: надійна людина зі Стрия
Василю Хомину зі Стрия було 47 років. Чоловік у розквіті сил, з життєвим досвідом, з родиною. Він помер 7 березня при виконанні обов’язків військової служби на Запоріжжі. У Стрию його знали як надійну людину, на яку завжди можна покластися. Таких чоловіків у наших містах багато – вони не кричать про свій патріотизм, просто роблять те, що треба.
Ярослав Бурбан: львів’янин, що обрав найважчу дорогу
Ярославу Бурбану було 30 років. Львів’янин пішов захищати країну у 2025 році, приєднавшись до військової частини А5192. Загинув 8 березня, лише через кілька місяців після мобілізації. Тридцять років – це вік, коли перед людиною відкриті всі дороги. Ярослав обрав найважчу – дорогу захисника.
Ігор Вороновський: рік невідомості для рідних
Найдовше родина чекала на Ігоря Вороновського з села Верхня Білка Підберізцівської громади. Воїн 80 окремої десантно-штурмової Галицької бригади вважався зниклим безвісти понад рік. Він загинув 7 січня цього року під час бойового завдання біля Малої Локні на Курщині. Ігорю було 37 років. Рік невідомості для рідних – це рік між надією і відчаєм, рік, коли кожен дзвінок телефону змушує серце завмирати.
Минулого тижня я проїжджав повз Підберізцівську громаду. Це мальовничі села серед пагорбів, де кожен знає кожного. Тут втрата одного – втрата для всіх. Коли із села йде на війну чоловік, вся громада чекає на нього разом з родиною. І коли приходить страшна звістка, горе також стає спільним.
Офіційне підтвердження та підтримка родин
У Львівській ОВА підтверджують інформацію про всіх чотирьох загиблих. Це не просто офіційні повідомлення – за кожним іменем стоїть людське життя, нездійснені мрії, осиротілі родини. У регіональній адміністрації намагаються підтримати сім’ї, допомогти з організацією прощання, забезпечити належне вшанування пам’яті.
Прощання 18 березня
Львівщина вже втратила сотні своїх синів у цій війні. Кожне прощання – це рана в серці всього регіону. Але ці чоловіки не пішли з життя безслідно. Вони захистили нашу землю, наше право жити вільно, нашу можливість розмовляти рідною мовою.
18 березня у Розвадові, Стрию, Львові та Верхній Білці збереться чимало людей. Прийдуть родичі, друзі, побратими, односельці, просто небайдужі. Прийдуть, щоб сказати «спасибі» і «прощавай», щоб віддати останню шану, щоб обійняти матерів і дружин цих героїв.
Вічна пам’ять
Війна продовжується, і щосереди ми дізнаємося про нові втрати. Але кожне ім’я, кожна доля заслуговує на те, щоб про неї знали, щоб її пам’ятали. Микола, Василь, Ярослав, Ігор – тепер ці імена назавжди вписані в історію Львівщини як імена тих, хто не зрадив, хто стояв до кінця, хто любив Україну більше за власне життя.
Вічна пам’ять героям. Вічна шана їхнім сім’ям. І низький уклін від усієї Львівщини тим, хто продовжує захищати нас на передовій.
