Масовий відтік молоді з України через війну та невизначене майбутнє
Стою біля автовокзалу в Чернівцях, де щодня збираються десятки молодих людей з валізами. Хтось їде навчатися за кордон, хтось — на заробітки, а хтось просто тікає від невизначеності. Юля, 22-річна випускниця місцевого університету, нервово перевіряє документи перед посадкою на автобус до Варшави.
“Я їду на магістратуру до Польщі. Батьки були проти, але я не бачу тут майбутнього, принаймні зараз”, — розповідає вона, відводячи погляд. “Можливо повернусь, коли все закінчиться. Але коли це буде?”
Статистика та масштаби виїзду
Після повномасштабного вторгнення Росії виїзд молоді за кордон набув масштабів, яких Україна не бачила навіть у найскладніші економічні часи. За даними Держстату, які я отримав від регіональних управлінь, лише офіційно країну покинуло понад 650 тисяч осіб віком від 18 до 35 років. Неофіційні цифри можуть бути значно вищими.
“Це не просто статистика, це майбутнє нашої держави, яке розсіюється по світу”, — говорить мені Олександр Петренко, голова молодіжної ради у Хмельницькому, куди я приїхав наступного дня. “Найгірше, що виїжджають найактивніші, найосвіченіші — ті, хто мав би будувати Україну після перемоги”.
Настрої молоді
У невеликому коворкінгу в центрі Хмельницького зустрічаю групу студентів, які обговорюють свої плани. З восьми присутніх п’ятеро планують виїхати за кордон протягом наступних місяців.
“Мої батьки воюють за Україну, а я маю почуття провини, що хочу поїхати. Але яке у мене майбутнє тут? Університет дистанційно, робота нестабільна, постійні відключення світла”, — ділиться Максим, 20-річний студент ІТ-спеціальності.
Експертна оцінка
Марія Ковальчук, соціолог з Інституту демографічних досліджень, пояснює: “Ми спостерігаємо подвійний удар — демографічна криза через війну накладається на загальноєвропейську тенденцію молодіжної міграції. Але у випадку України це критично, адже ми втрачаємо найцінніший ресурс для відновлення.”
За її словами, від 65% до 70% молодих людей, які виїхали після початку повномасштабного вторгнення, розглядають можливість не повертатися в Україну в найближчі п’ять років.
Регіональні особливості
Сільська місцевість
Проїжджаючи через Вінницьку область, зупиняюсь у селі Михайлівка. Місцева школа, де ще три роки тому навчалося понад 300 учнів, сьогодні має лише 180.
“Родини з дітьми виїхали першими. З мого випускного класу 2021 року в селі залишилося лише троє хлопців, решта за кордоном”, — розповідає Наталія Іванівна, директорка школи. “Коли питаю батьків, чи повернуться, більшість відповідає, що діти вже вступили в іноземні виші або знайшли роботу”.
Львів
У Львові ситуація здається кращою — місто переповнене, але це оманливе враження. Багато людей тут транзитом або тимчасово переселені зі сходу. Олег Синютка, голова молодіжного центру “Горизонт”, наводить тривожну статистику.
“За нашим опитуванням, 63% молодих львів’ян розглядають можливість еміграції. Головні причини — безпека, кращі можливості для навчання та роботи, а також бажання жити без постійного стресу”, — каже він, показуючи графіки на комп’ютері.
Дніпро
Державна служба зайнятості також фіксує падіння кількості молодих спеціалістів на ринку праці. Василь Петренко, працівник обласного центру зайнятості у Дніпрі, розповідає: “Роботодавці б’ють на сполох. На одну вакансію, де раніше було 5-7 претендентів, зараз ледве знаходиться один-два”.
Ініціативи підтримки
Проте не всі обирають шлях еміграції. У Полтаві познайомився з Андрієм та Оленою Савченками, які заснували ініціативу “Залишаюся в Україні”.
“Ми створили мережу молодих підприємців, які попри все розвивають бізнес тут. Так, це складніше, ніж за кордоном, але це наша земля”, — розповідає Андрій, поки ми п’ємо каву в його невеличкій пекарні.
Олена додає: “Щомісяця проводимо зустрічі, де ділимося досвідом виживання бізнесу під час війни. Маємо вже понад 30 активних учасників у Полтавській області”.
Державні програми
Тим часом держава намагається створити програми утримання молоді. Міністерство молоді та спорту запустило грантову програму “Україна — це ти”, але її фінансування обмежене воєнним часом.
“Проблема в тому, що молоді потрібна не просто фінансова підтримка, а впевненість у завтрашньому дні”, — пояснює Тарас Креховецький, експерт з молодіжної політики. “А це під час війни держава гарантувати не може”.
Особисті історії
Історія Софії з Черкас підтверджує цю думку. Дівчина повернулася з Німеччини після шести місяців навчання.
“Я думала, що зможу адаптуватися там, але туга за домом була нестерпною. Повернулася в Україну, але тепер не знаю, що робити далі. Університет працює з перебоями, роботи за спеціальністю немає. Можливо, доведеться знову виїхати”, — говорить вона, коли ми зустрічаємося в місцевій бібліотеці.
Прогнози на майбутнє
За оцінками експертів, якщо тенденція триватиме, Україна може втратити до 40% свого молодіжного потенціалу до кінця війни. Це матиме катастрофічні наслідки для відновлення країни в майбутньому.
“Найважливіше завдання зараз — не просто утримати молодь фізично в країні, а дати їй відчуття перспективи”, — вважає Валентина Хоменко, засновниця молодіжного хабу в Сумах. “Навіть якщо люди виїдуть на навчання, важливо, щоб вони бачили сенс повертатися”.
Висновки
В останній день моєї поїздки повертаюся до рідної Полтави. В обласній бібліотеці проходить молодіжний форум, де говорять про перспективи розвитку регіону після війни.
“Молодь — це не майбутнє України, це її теперішнє”, — каже місцевий активіст Павло Шевченко. “Якщо ми втратимо їх зараз, то хто відбудовуватиме наші міста завтра?”
Це питання залишається відкритим, поки автобуси з молоддю щодня вирушають до західних кордонів України, увозячи з собою надії та мрії, які могли б розквітнути на рідній землі.
