Обстріл Запорізького району: життя звичайних людей у тіні війни
Учора російські окупанти знову обстріляли села Запорізького району. Внаслідок атаки постраждали дві жінки. Це вже не перший випадок, коли мирне населення потрапляє під удар ворожої артилерії в цьому регіоні.
Я приїхав до Запорізької області одразу після повідомлення про обстріл. Село, де сталася трагедія, зустріло мене тишею, яку періодично порушували звуки генераторів. Місцеві жителі, більшість з яких – люди похилого віку, з осторогою ставляться до незнайомців, але погоджуються розповісти про пережите.
Свідчення очевидців
“Ми з Марією Петрівною саме поверталися з городу, коли почули свист. Навіть зреагувати не встигли”, – розповідає Ганна, сусідка однієї з постраждалих. Її очі наповнюються сльозами, коли вона згадує вчорашній день.
За інформацією голови Запорізької ОВА Івана Федорова, обидві поранені жінки зараз перебувають у лікарні. “Їхній стан стабільний, лікарі роблять усе можливе”, – повідомив він.
Лідія Степанівна, 68-річна мешканка села, запросила мене до свого двору. Попри похилий вік, вона відмовляється залишати рідну домівку. “Куди я поїду? Тут мій дім, тут могили моїх батьків. А онуки вже давно в Запоріжжі, в безпеці”, – каже жінка, показуючи свій сад, де попри все цвітуть яблуні.
Життя громади під обстрілами
У місцевій крамниці, єдиній, що залишилася працювати, люди обговорюють останні події. Продавчиня Світлана розповідає, що за останній місяць це вже третій обстріл району.
“Після кожного обстрілу все менше людей приходить за продуктами. Хтось виїжджає, хтось боїться виходити з дому. Але ми працюємо, бо мусимо – людям потрібен хліб”, – ділиться вона, викладаючи на прилавок свіжу випічку.
Староста села Микола Петрович показує мені пошкоджені будинки. “З початку повномасштабного вторгнення в нашому селі зруйновано 12 будинків, ще 28 пошкоджено. Дві родини повністю втратили житло”, – розповідає він.
Волонтерський рух
Місцеві волонтери щодня розвозять гуманітарну допомогу найбільш вразливим жителям району. Один із них, Сергій, колишній вчитель фізкультури, тепер на своєму старенькому “Москвичі” доставляє воду та продукти тим, хто не може вийти з дому.
“Наша громада тримається разом. Хто може – допомагає іншим. У нас тут своя мікроармія добра“, – усміхається чоловік, завантажуючи в машину чергову партію допомоги.
Історії незламності
Особливо вражає історія 82-річної Надії Василівни. Під час одного з обстрілів вона втратила будинок, але відмовилася від евакуації. Зараз живе у сусідів, які прихистили її. Попри вік та пережиті травми, вона щодня плете маскувальні сітки для ЗСУ.
“Я не можу тримати зброю, але мої руки ще вправні. Якщо ці сітки допоможуть хоч одному нашому захиснику вижити – я буду плести їх до останнього подиху”, – каже бабуся, показуючи свою роботу.
За словами представника місцевої влади, зараз у районі залишається близько 40% довоєнного населення. Більшість виїхали в безпечніші регіони України або за кордон. Але ті, хто залишився, створили надзвичайно міцну спільноту.
Адаптація до нових реалій
“Ми вчимося жити в цій новій реальності. Постійна тривога стала частиною нашого життя, але ми адаптувалися. Діти вчаться онлайн, дорослі працюють там, де можуть. Життя триває попри все”, – розповідає голова місцевої громади Олександр Петренко.
На виїзді з села помічаю групу жінок, які висаджують квіти біля зруйнованої автобусної зупинки. Зупиняюся, щоб запитати, навіщо вони це роблять в таких умовах.
“А ви думаєте війна вічна? Ми віримо, що вона скінчиться, і хочемо, щоб наше село було красивим, коли настане мир”, – відповідає мені Валентина, витираючи землю з рук.
Незламний дух України
Повертаючись до Запоріжжя, я розумію, що попри всі жахіття війни, саме в таких маленьких громадах, як ця, зберігається незламний дух України. Тут люди не чекають, коли закінчиться війна, щоб починати жити. Вони живуть, борються і вірять у перемогу кожного дня.
Наступного тижня я планую повернутися сюди з групою волонтерів, які привезуть будівельні матеріали для відновлення пошкоджених будинків. Історія цього села та його мешканців має бути почута всією Україною.
