У сільській бібліотеці села Сухолужжя, що на Львівщині, відбулася зустріч з Олексієм Ковжуном – відомим українським політтехнологом та аналітиком. Я приїхав на цю зустріч, подолавши майже 400 кілометрів, бо давно хотів поспілкуватися з людиною, яка десятиліттями формує інформаційний простір країни.
Бібліотека виявилася повною людей – від школярів до пенсіонерів. Місцева громада активно відбудовує культурний простір після того, як торік завдяки грантовій програмі ЄС тут відремонтували приміщення та встановили сучасне обладнання.
“Мені не так часто випадає нагода виступати в селах, але це особливо цінний досвід. Саме в таких місцях зберігається справжній генетичний код нації”, – розпочинає розмову Ковжун, поки ми вмощуємося в дерев’яних кріслах між книжковими полицями.
“Якщо війна не завершиться в Москві, це ще не кінець”
Найперше запитую про його резонансну тезу: якщо ця війна завершиться не в Москві, то це ще не кінець війни.
“Погляньте на історію – Росія ніколи не змінювала своєї імперської сутності без повної поразки. Фінляндія, Польща, Балтійські країни отримали незалежність лише тоді, коли російська імперія зазнала краху в Першій світовій. І навіть тоді вона намагалася повернути втрачене”, – пояснює Ковжун.
Він показує на карту світу на стіні бібліотеки: “Бачите, скільки країн досі перебуває під впливом цієї імперії? Всі попередні мирні угоди з Москвою – це лише паузи між війнами”.
Марія Петренко, місцева вчителька історії, додає: “Наші діти мають розуміти, що боротьба за свободу – це марафон, а не спринт. Кожне покоління українців робило свій внесок”.
Національна ідентичність в умовах глобалізації
“Що для вас означає українська ідентичність сьогодні?” – запитую в Ковжуна.
“Українська ідентичність завжди базувалася на трьох стовпах: свобода, громада і творчість. У час, коли світ стає дедалі глобалізованішим, ці цінності набувають нового значення”, – відповідає він.
За словами Ковжуна, в умовах війни відбувається прискорене формування модерної української нації. “Трагедія і біль, які ми переживаємо, парадоксально стали каталізатором національного єднання. Ми побачили, що мовні, релігійні та регіональні відмінності відступають перед спільною загрозою”.
Василь Гнатюк, 67-річний ветеран АТО і місцевий фермер, під час дискусії зазначає: “Я все життя розмовляв суржиком і не надто цим переймався. А тепер мої внуки вчать мене правильної української, і я пишаюся цим. Бо мова – це теж зброя”.
Культурна дипломатія як стратегічний ресурс
Особливу увагу Ковжун приділив культурній дипломатії, яка, на його думку, недостатньо використовується Україною.
“Ми чудово навчилися просити зброю, але не так добре розповідаємо світу, хто ми такі. Наша культура – це не просто пісні й танці, це потужний ресурс впливу“, – підкреслює він.
За його словами, сьогодні українська культура переживає історичний момент. “Світ нарешті почав відрізняти українське від російського. Але наше завдання – показати, що ми не просто ‘не росіяни’, а окрема потужна цивілізація з унікальним внеском у світову історію”.
Ірина Коваль, директорка місцевої бібліотеки, показує нам нещодавно створений куток української діаспори. “Ми збираємо матеріали про українців по всьому світу. Наші діти мають знати, що українська культура творилася не лише тут, а й у Канаді, США, Австралії“.
Перспективи післявоєнної України
Коли розмова заходить про майбутнє, Ковжун стає особливо емоційним.
“Ми маємо унікальний шанс побудувати державу, яка стане взірцем для всього регіону. Але для цього треба зробити більше, ніж просто перемогти у війні – треба перемогти бідність, корупцію і радянське мислення“, – каже він.
Ковжун наголошує на важливості децентралізації та розвитку громад. “Сила України – в її різноманітності. Кожен регіон, кожне місто і село мають знайти свій шлях розвитку в рамках спільної стратегії”.
Особливо запам’яталася його думка про історичну місію України: “Ми зараз не просто захищаємо свою землю – ми закриваємо епоху імперій у Східній Європі. Після нашої перемоги весь регіон чекають глибинні трансформації”.
Молодь як рушій змін
Під кінець зустрічі слово взяли місцеві старшокласники, які підготували проєкт розвитку громади. Вони запропонували створити мережу сільських медіа-центрів, де молодь навчатиметься медіаграмотності та сучасним комунікаціям.
“Ось вам відповідь на запитання про майбутнє України”, – усміхається Ковжун, вказуючи на підлітків. “Ці діти вже мислять категоріями відповідальності та спільної дії. Їх не треба ‘повертати’ в Європу – вони вже там ментально”.
Дорогою назад я думаю про те, як змінилася Україна за останні роки. Село Сухолужжя, де ще десять років тому закривали останній магазин через виїзд молоді, сьогодні перетворюється на громаду з амбітними планами. І таких прикладів по всій країні – сотні.
Олексій Ковжун лише озвучив те, що відчуває більшість українців: ця війна – не просто про території чи геополітику. Це історичний шанс завершити один період української історії і розпочати новий. І від кожного з нас залежить, яким він буде.
