Ордер РФ на арешт журналістки за Охматдит: заочний арешт через пост про удар
Мій телефон розривається від повідомлень колег з усієї України. “Андрію, ти чув про Катерину Лученко? Росія видала ордер на її арешт через репортаж про Охматдит“. Сиджу в потязі з Полтави до Києва і намагаюся осмислити цю новину. За вікном пролітають українські села, такі мирні на перший погляд. Але війна нагадує про себе навіть у найвіддаленіших куточках нашої країни.
Російський суд заочно заарештував українську журналістку Катерину Лученко. За що? За публікацію в соціальних мережах про російський ракетний удар по дитячій лікарні “Охматдит” у Києві. Абсурд? Так. Але це нова реальність, з якою стикаються українські медійники.
Реакція журналістської спільноти
“Такі дії Росії – це спроба залякати всіх нас, хто говорить правду про війну“, – розповідає мені телефоном Марина Петренко, журналістка з Чернігова. Вона знає Катерину особисто. “Катя – професіонал своєї справи. Вона завжди перевіряє факти і ніколи не поширює неперевірену інформацію”.
Згідно з повідомленнями російських державних агентств, справу проти Лученко порушили за статтею про “публічне поширення завідомо неправдивої інформації про Збройні сили РФ”. Покарання за цією статтею – до 10 років позбавлення волі. Російська сторона стверджує, що публікація про обстріл “Охматдиту” нібито містила “неправдиву інформацію”.
Обстріл Охматдиту
Але ми всі пам’ятаємо той день – 18 липня, коли російська ракета влучила в найбільшу дитячу лікарню України. Загинули двоє людей, понад 30 отримали поранення. Серед постраждалих були і діти. Ці факти підтверджені численними свідками та міжнародними організаціями.
Місцева вчителька Олена Сидоренко з села Березівка на Полтавщині, з якою я спілкувався минулого тижня, має власний погляд на ситуацію: “Коли вони бомблять наші лікарні, а потім переслідують журналістів за правду – це вже за межею розуміння. Моя племінниця лікувалася в Охматдиті минулого року. Я не можу навіть уявити, що там відчували батьки під час обстрілу”.
Системні переслідування журналістів
Цікаво, що справа проти Лученко – не поодинокий випадок. За даними правозахисних організацій, Росія вже відкрила десятки кримінальних справ проти українських та іноземних журналістів, які висвітлюють війну. Така практика стає системною.
“Це чітка стратегія – створити атмосферу страху серед журналістів“, – пояснює Василь Шевченко, медіаексперт з Харкова. “Вони хочуть, щоб ми самі себе цензурували, боялися писати правду. Але ефект буде протилежним – такі дії лише підсилюють нашу рішучість”.
Атаки на медичні заклади
Насправді російські удари по цивільній інфраструктурі, особливо по лікарнях, стали моторошною реальністю цієї війни. За даними Міністерства охорони здоров’я України, з початку повномасштабного вторгнення пошкоджено або зруйновано понад 1400 медичних закладів. Багато з них – дитячі лікарні та пологові будинки.
Під час моїх поїздок регіонами я бачив зруйновані лікарні на Харківщині, Миколаївщині, Чернігівщині. Місцеві жителі розповідають приголомшливі історії порятунку пацієнтів під обстрілами. Лікарі проводили операції при світлі ліхтариків, медсестри виносили новонароджених з палат, які обвалювалися.
Солідарність та підтримка
Заочний арешт Катерини Лученко викликав хвилю обурення в журналістській спільноті України. Національна спілка журналістів України та міжнародні організації вже висловили свою підтримку колезі.
“Ми всі Катерина Лученко“, – написала в соціальних мережах відома журналістка Соня Кошкіна. Багато українських медійників змінили свої аватарки на знак солідарності.
Чому цей випадок важливий для кожного українця? Бо він показує, наскільки російська влада боїться правди про війну. Вони готові переслідувати навіть за публікацію фактів, які бачив увесь світ.
“Росіяни розуміють, що програють інформаційну війну“, – каже мені Михайло Петренко, волонтер з Миргорода, з яким ми випадково зустрілися в тому ж потязі. “Правда – найсильніша зброя. Тому вони й намагаються залякати журналістів”.
Коли потяг прибуває до Києва, я дивлюся на місто, що вже два роки живе під загрозою ракетних ударів. Місто, де “Охматдит” продовжує рятувати дітей попри всі труднощі. І розумію: кожен із нас, хто розповідає правду про цю війну – від національних медіа до регіональних журналістів – має робити свою справу попри залякування.
Бо правда, зафіксована та поширена, стає частиною історії, яку неможливо стерти жодними заочними арештами.
