Повернення військового з російського полону: боєць з Львівщини вдома після трьох років
Від першого дня повномасштабного вторгнення історії полонених українських захисників стали болючою частиною воєнної реальності. Та серед трагедій трапляються і моменти, які повертають віру в справедливість. Саме такою є історія військовослужбовця Збройних Сил України зі Шептицького району Львівщини, який нарешті повернувся до рідних після майже трьох років російського полону.
Історія полону
Михайло Карпенко (ім’я змінено з міркувань безпеки) потрапив у полон ще на початку війни, під час оборони Маріуполя. Тоді, за його словами, він навіть не встиг до кінця усвідомити, що відбувається, як вже опинився в руках ворога.
“Перші тижні полону були найжахливішими. Ти не знаєш, що буде далі, чи побачиш колись родину, чи взагалі доживеш до наступного дня,” – розповідає Михайло, сидячи на подвір’ї батьківської хати. Його погляд, спрямований кудись вдалечінь, говорить більше за слова.
Роки очікування для родини
Дружина військового, Ольга, зізнається, що ці роки були найважчими у її житті. “Я щодня дивилася на фотографії чоловіка і молилася. Наші діти постійно запитували, коли тато повернеться. А що я могла відповісти? Тільки те, що він обов’язково прийде,” – ледь стримуючи сльози, говорить жінка.
Мама Михайла, пані Марія, розповідає, що кожного ранку починала з молитви, а ввечері засинала з думкою про сина. “Коли ми дізналися, що його звільнили, я не могла повірити. Навіть коли зателефонували і сказали, що він вже на українській території, я боялася радіти. Аж поки не побачила його на власні очі,” – ділиться враженнями жінка.
Статистика звільнення полонених
За даними Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, з початку повномасштабного вторгнення вдалося повернути додому понад 3000 українців. Проте тисячі все ще залишаються в полоні. Серед звільнених – як цивільні громадяни, так і військові з різних куточків України.
“Що допомогло вижити? Думки про рідних і віра. Віра в те, що Україна не забуває своїх,” – каже Михайло. Він признається, що полонені створили свою спільноту підтримки, де кожен намагався допомогти іншому пережити пекельні умови.
Повернення до громади
Місцева громада підготувала для Михайла справжнє свято. Сусіди, родичі, друзі – всі зібралися, щоб привітати героя з поверненням. “Нашому селу пощастило, що Михайло повернувся. Але ми пам’ятаємо і про тих, хто ще в полоні, і про тих, хто вже ніколи не повернеться,” – говорить голова сільської ради Петро Іваненко.
Сестра Михайла, Ірина, взяла на себе організацію психологічної підтримки для брата. “Ми розуміємо, що те, через що він пройшов, залишить глибокий слід. Тому важливо зараз оточити його турботою і розумінням,” – пояснює вона.
Психологічна реабілітація
Психологи, які працюють з військовими, що повернулися з полону, наголошують на необхідності поступової адаптації. “Не можна одразу занурювати людину в інформаційний шум чи великі скупчення людей. Потрібен час, щоб звикнути до мирного життя після пережитого пекла,” – пояснює Оксана Петренко, військовий психолог.
Сам Михайло поки не планує повертатися на службу – лікарі рекомендували йому пройти повний курс реабілітації. “Знаєте, я зараз хочу просто побути з родиною. Навчитися знову радіти простим речам – сонячному дню, сміху дітей, смаку домашньої їжі,” – каже він.
Державна підтримка звільнених полонених
За даними Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України, робота з обміну полоненими триває постійно. “Кожен українець має знати, що держава докладає всіх зусиль для повернення наших громадян додому,” – зазначається у повідомленні міністерства.
Символ незламності
Історія Михайла – це історія незламності українського духу, історія віри та надії. Але водночас вона нагадує, що за нашу свободу тисячі українців продовжують платити найвищу ціну – своїм життям і здоров’ям. І кожен з них заслуговує на те, щоб повернутися додому, де на них чекають рідні.
“Я дякую всім, хто не забував про мене і інших хлопців. Дякую тим, хто молився, хто боровся за наше повернення. Але найбільше я прошу: не забувайте про тих, хто ще там. Вони мають знати, що Україна бореться за кожного,” – такими словами завершує свою розповідь Михайло.
