Правосуддя під час війни в Україні: витримати відключення світла
Сьогодні я завітав до Оріхівського районного суду Запорізької області. Цей невеликий приміщення, розташоване за кілька десятків кілометрів від лінії фронту, стало для мене символом того, як українське правосуддя намагається працювати попри все.
Суддя Марія Петренко зустріла мене в своєму кабінеті, освітленому лише кількома свічками та екраном ноутбука. Третій день без електрики, але засідання все одно відбуваються.
“Ми не можемо зупинити правосуддя через відключення світла”, – каже вона, гортаючи справи при тьмяному освітленні. “Люди потребують захисту своїх прав особливо зараз, під час війни”.
Життя в прифронтовому місті
Коли я приїхав до Оріхова, мене вразила контрастність картини. Частина будинків зруйнована обстрілами, але місцеві мешканці продовжують жити своїм життям. На вулицях люди спішать у своїх справах, а біля суду чергує невелика група відвідувачів.
Олександр Дмитренко, 58-річний фермер, чекає розгляду справи про пошкоджене майно. Його трактор постраждав під час обстрілу, і тепер він намагається отримати компенсацію від страхової компанії.
“Я чекаю вже третій місяць, але розумію, що всім зараз нелегко. Головне, що суд працює. Це дає надію, що справедливість все ж існує”, – ділиться він, куняючи на лавці в напівтемному коридорі.
Адаптація до екстремальних умов
Працівники суду розповіли мені, що за останні місяці навчилися пристосовуватися до роботи в екстремальних умовах. Вони створили автономну систему енергопостачання з генераторів та акумуляторів, щоб забезпечити роботу найнеобхідніших пристроїв.
“Коли почалися масовані атаки на енергетичну інфраструктуру, ми зрозуміли, що маємо бути готовими до тривалої роботи без централізованого електропостачання”, – пояснює Віктор Савченко, керівник апарату суду. “Зараз можемо працювати автономно до п’яти годин, цього зазвичай достатньо для проведення найважливіших засідань”.
Юридичні виклики війни
Під час моєї присутності відбувалося засідання щодо встановлення факту смерті на окупованій території. Літня жінка Галина Степанівна намагалася юридично зафіксувати смерть свого чоловіка, який помер у селі, що зараз під окупацією.
“Мій Петро помер ще в березні. Поховали його сусіди, бо я вже виїхала. Тепер не можу оформити пенсію, бо немає документів про його смерть”, – її голос тремтить, а очі наповнюються сльозами.
Судді доводиться розглядати такі справи майже щодня. Війна створила безліч юридичних колізій, які раніше просто не існували в українській судовій практиці.
“Ми вчимося на ходу”, – зізнається суддя Петренко. “Законодавство не було повністю готове до таких випадків, доводиться шукати рішення, які б захистили права людей у цих надзвичайних обставинах”.
Документальні складнощі
Я поспілкувався з адвокатом Іриною Коваль, яка представляє інтереси кількох внутрішньо переміщених осіб з окупованих територій.
“Найскладніше – це документи. Люди часто тікали без паспортів, свідоцтв про народження, шлюб. Тепер намагаємося через суд встановлювати юридичні факти”, – пояснює вона. “Ще два роки тому я навіть уявити не могла, що займатимуся такими справами”.
Вражає, що навіть в умовах частих повітряних тривог і періодичних обстрілів, Оріхівський суд розглядає не лише термінові справи, пов’язані з війною, але й звичайні цивільні та адміністративні справи.
Життя триває
“Життя триває, і люди продовжують одружуватися, розлучатися, ділити майно, оскаржувати штрафи”, – розповідає помічниця судді Олена Ковальчук. “Іноді засідання переривають через повітряну тривогу. Всі спускаються в укриття, а потім повертаються і продовжують”.
Під час мого перебування в суді двічі оголошували повітряну тривогу. Всі організовано пішли до підвалу, де обладнане укриття. Там, при світлі ліхтариків, я познайомився з 23-річним Максимом, який чекав розгляду справи про крадіжку.
“Моя машина зникла з подвір’я два місяці тому. Знайшли її в сусідньому районі, вже розібрану. Попри війну, звичайні злочини нікуди не зникли”, – каже він.
Коли тривога закінчилася, всі повернулися до своїх справ. Саме ця буденність серед хаосу війни вразила мене найбільше. Люди продовжують вірити в справедливість і шукати її, навіть коли довкола лунають вибухи.
Символ стійкості
Перед від’їздом я поговорив із охоронцем суду Петром Васильовичем, колишнім військовим, якому вже за шістдесят.
“Знаєте, чому ми вистоїмо? Бо не втрачаємо віри в закон і порядок навіть у найтемніші часи. Коли працює суд – працює держава”, – сказав він, проводжаючи мене до виходу.
Повертаючись до Запоріжжя дорогою, всіяною блокпостами, я думав про цю невелику будівлю суду. Вона стала для мене символом стійкості українського правосуддя, яке продовжує працювати навіть у темряві – і буквальній, і метафоричній.
Правосуддя в Україні, як і багато інших сфер життя, проходить випробування війною. Але саме в таких невеликих районних судах, як в Оріхові, закладається фундамент майбутньої перемоги – не лише військової, а й перемоги закону над хаосом, справедливості над безладом.
