Коли зустрічаю Михайла на центральній площі Полтави, він виглядає як звичайний 35-річний чоловік. Охайна стрижка, спортивна куртка, чіткий погляд. Лише ледь помітне кульгання видає в ньому ветерана. І, звісно, очі – глибокі, уважні, які ніби бачать те, чого не бачимо ми.
“Найгірше – це не вибухи чи постріли. Найгірше – тиша після них,” – каже він, коли ми влаштовуємося в затишній кав’ярні подалі від гамірної вулиці.
Михайло повернувся з фронту півтора року тому після важкого поранення під Бахмутом. Сьогодні він погодився розповісти про те, про що багато ветеранів мовчать – психологічні рани, які залишаються навіть після загоєння фізичних.
“Війна не закінчується, коли ти повертаєшся додому”
“Знаєш, я думав, що найскладніше – це вижити там. Виявилося, що часом складніше – жити тут,” – Михайло помішує каву, яку майже не п’є.
За даними Міністерства у справах ветеранів, понад 60% бійців, які повернулися із зони бойових дій, потребують психологічної підтримки. Проте лише близько 20% звертаються по допомогу.
“Спочатку я не розумів, що зі мною відбувається,” – продовжує Михайло. – “Прокидався серед ночі від найменшого шуму. Дружина каже, що кричав уві сні. А вдень часом ‘випадав’ з реальності – раптом опинявся на передовій, хоча фізично стояв у черзі в магазині”.
Ірина Коваленко, психологиня Центру психологічної підтримки ветеранів у Полтаві, пояснює: “Те, що переживає Михайло, називається посттравматичним стресовим розладом. Це нормальна реакція психіки на ненормальні обставини. Мозок намагається обробити травматичний досвід, але робить це часто у формі флешбеків, кошмарів, тривожних станів”.
Невидимі рани
“Найскладніше пояснити рідним, що відбувається,” – зізнається Михайло. – “Вони бачать, що ти вже вдома, цілий, відносно здоровий. І не розуміють, чому ти здригаєшся від гуркоту двері чи раптом замовкаєш посеред розмови”.
За його словами, психологічна підтримка родини стала вирішальною. Його дружина Олена самостійно знайшла інформацію про ПТСР, відвідувала зустрічі для членів родин ветеранів, організовані громадською організацією “Побратими”.
“Одного разу вона просто сіла поруч і сказала: ‘Розкажи мені. Я нікуди не поспішаю. Я тут’. І це було… як рятувальне коло,” – голос Михайла трохи тремтить.
Психологи стверджують, що підтримка близьких – один із найпотужніших чинників успішної реінтеграції ветеранів. Але часто самі родини потребують підтримки та розуміння того, як допомогти.
“Ми працюємо не лише з ветеранами, але й з їхніми родинами,” – розповідає Андрій Козінчук, керівник полтавського осередку ГО “Побратими”. – “Бо війна впливає на всю родину, а не лише на того, хто був на фронті”.
Спільнота, яка зцілює
У Полтаві, як і в багатьох інших містах України, з’являється все більше ініціатив для підтримки ветеранів. Тут діє “Ветеранська кав’ярня”, де колишні бійці можуть зустрітися, поспілкуватися або просто побути серед тих, хто розуміє їхній досвід без слів.
“Іноді найкраща терапія – це бути серед своїх,” – пояснює Михайло. – “Там не треба пояснювати, чому ти такий. Всі й так знають”.
За його словами, важливо знаходити нові сенси в цивільному житті. Сам Михайло після повернення почав волонтерити – допомагає новоприбулим ветеранам орієнтуватися в бюрократичних процедурах, супроводжує їх у лікарні, іноді просто слухає.
“Коли я допомагаю іншим, то почуваюся потрібним. Це відчуття дуже важливе, особливо після фронту, де ти щодня бачив конкретний результат своїх дій,” – розповідає він.
Системна підтримка: кроки вперед
В Україні поступово формується система психологічної підтримки ветеранів. На Полтавщині зараз працюють три спеціалізовані центри, де ветерани можуть отримати безкоштовну допомогу. Проте фахівців, які спеціалізуються саме на військовій травмі, все ще не вистачає.
“Ми бачимо прогрес, але потреби зростають швидше, ніж можливості,” – коментує Сергій Литвиненко, представник Міністерства у справах ветеранів у Полтавській області. – “Особливо гостро стоїть питання у віддалених районах, де доступ до психологічної допомоги обмежений”.
За офіційними даними, в Україні вже понад 500 тисяч ветеранів. Експерти прогнозують, що ця цифра зростатиме, а отже, питання психологічної реабілітації ставатиме все гострішим.
Нові підходи
Сучасні методи лікування ПТСР передбачають комплексний підхід. Окрім традиційної психотерапії, застосовуються інноваційні методики.
“Зараз ми використовуємо метод EMDR – терапію десенсибілізації та переробки за допомогою руху очей, арт-терапію, групові заняття,” – розповідає Ірина Коваленко. – “Дуже добре зарекомендували себе програми з елементами природи – садівництво, доглядання за тваринами”.
Михайло відвідує сеанси психотерапії двічі на тиждень і бере участь у групі підтримки ветеранів. Він каже, що прогрес є, хоч і повільний.
“Кошмари стали рідшими. Я почав краще спати. Іноді навіть сняться звичайні сни – про відпустку чи риболовлю,” – усміхається він.
Шлях до зцілення
Наприкінці нашої розмови Михайло показує мені фотографію на телефоні – група усміхнених чоловіків у військовій формі. Побратими з його підрозділу.
“Троє з них вже не з нами,” – тихо каже він. – “Іноді мене мучить почуття провини, що я вижив, а вони – ні. Психолог каже, що це називається ‘провина того, хто вижив’. Я працюю над цим”.
Спеціалісти підкреслюють, що психологічна реабілітація – це тривалий процес, який може займати роки. Важливо, щоб ветерани розуміли – звертатися по допомогу – це не ознака слабкості, а крок до зцілення.
“Я б хотів, щоб кожен боєць знав: те, що він відчуває – нормально. І допомога є,” – говорить Михайло перед прощанням. – “Ми навчилися бути сильними на війні. Тепер нам треба навчитися бути відкритими в мирі”.
Михайло повільно йде площею, трохи накульгуючи. Звичайна людина, яка пережила незвичайні обставини. Таких, як він, в Україні сотні тисяч. І кожен проходить свій шлях від травми до зцілення.
