Осінні дощі розмивають ґрунт на околиці села Козинці, що на Вінниччині. Стою біля яру, де місцеві старожили показали мені приблизне місце масових розстрілів 1937-1938 років. “Тут земля ще довго ворушилася”, — каже мені 87-річна Марія Петрівна, яка пам’ятає розповіді своєї матері.
Їду українськими регіонами вже восьмий рік, але такі історії досі пробирають до мурашок. Трагедія нашого народу не лише в мільйонах невинних жертв радянських репресій, але й у тому, що їхні кати часто жили довге, забезпечене життя і помирали в пошані.
Хто ж були ці люди, що підписували смертні вироки, проводили масові депортації та катували наших співвітчизників? Як склалися їхні долі після кривавої роботи в Україні? Спробуємо розібратися.
Кар’єрні чекісти: від розстрілів до почесних пенсій
“Мій дідусь розповідав, що енкаведиста Мирона Коваля в їхньому районі боялися більше за чуму”, — розповідає мені Олександр Дмитрук, краєзнавець із Житомирщини. За його словами, Коваль особисто керував розстрілами в Бердичеві, а після війни спокійно працював у міському виконкомі.
У Державному архіві Житомирської області я знайшов документи, що підтверджують причетність Коваля до репресій. Він був виконавцем вироків під час Великого терору. Власноруч підписав понад 200 розстрільних актів. А після війни отримав персональну пенсію “за особливі заслуги”.
Історія Коваля — не виняток. Більшість виконавців злочинів сталінського режиму в Україні ніколи не понесли покарання.
Всеволод Балицький, який у 1932-1937 роках очолював НКВС УСРР та був одним із головних організаторів Голодомору, хоч і був розстріляний, але не за злочини проти українців, а в результаті внутрішньопартійної боротьби.
Від тортур до почесних грамот
У архіві СБУ в Полтаві мені показали особову справу Дмитра Вєдєнєєва, слідчого НКВС, відомого особливою жорстокістю при допитах.
“Він застосовував ‘конвеєр’ — допити без перерви протягом кількох днів, коли людину не давали спати. Бив заарештованих гумовим шлангом, щоб не залишалося слідів”, — розповідає історикиня Наталія Кривець, яка досліджує радянські репресії в регіоні.
Після війни Вєдєнєєв зробив кар’єру в партійних органах. Став головою райвиконкому, отримував почесні грамоти та ордени. На фото у краєзнавчому музеї він виглядає як поважний сивий дідусь, який перерізає стрічку на відкритті сільського клубу.
“Бабуся розповідала, що коли він йшов по вулиці, люди переходили на інший бік”, — згадує Олена Прилипко, донька репресованого вчителя.
Палачі на пенсії
Леонід Рєзніков, кат НКВС із Харкова, відомий тим, що особисто розстріляв сотні людей на початку 1930-х років. Як мені вдалося дізнатися з архівних документів та розповідей місцевих жителів, після війни він жив у престижному будинку в центрі міста, отримував спецпайки та персональну пенсію.
“Він любив годувати голубів у парку і розповідав всім, що працював на відповідальній партійній роботі”, — розповідає мені Микола Степанович, сусід Рєзнікова по будинку.
У 1956 році, коли почалася хрущовська “відлига” і розкриття злочинів сталінізму, Рєзнікова навіть не викликали на допит. Він спокійно дожив до 82 років і помер у власному ліжку в 1972 році.
За даними Українського інституту національної пам’яті, лише одиниці з виконавців масових репресій понесли хоч якесь покарання. Більшість або померли своєю смертю, або навіть продовжили кар’єру в правоохоронних та партійних органах.
Пам’ять і забуття
“Найстрашніше не те, що ці люди уникли покарання, — каже історик Роман Подкур, дослідник радянських репресій в Україні, з яким я спілкувався в Києві. — Найстрашніше, що їхні імена та злочини були стерті з колективної пам’яті. Вони стали шанованими ветеранами, персональними пенсіонерами, про них писали в газетах як про героїв”.
В українських містах і селах досі існують вулиці, названі на честь організаторів репресій. Деякі з них фігурують у шкільних підручниках як “видатні діячі”.
У селі Малинівка на Харківщині я знайшов меморіальну дошку на честь Івана Задорожнього, який у 1930-х керував розкуркуленням і виселенням “ворожих елементів”. Його досі згадують як “борця за колективізацію”.
Документи проти забуття
Коли я збирав матеріал для цієї статті, мені часто доводилося стикатися з неохочістю людей говорити про минуле. “Навіщо ворушити старе?” — запитували мене. Але історична правда — це єдиний спосіб віддати належне жертвам і не допустити повторення трагедії.
“Дослідження біографій радянських карателів важливе не для помсти, а для розуміння механізмів тоталітаризму”, — пояснює Володимир Бірчак, заступник директора архіву СБУ.
Сьогодні архіви відкриті, і кожен може дослідити долі як жертв, так і катів. Сотні тисяч документів доступні в оцифрованому вигляді.
“Це дає змогу родичам репресованих дізнатися правду, а суспільству — критично переосмислити радянський період”, — зазначає Галина Іванова, співробітниця Центру досліджень визвольного руху.
Уроки для сьогодення
Чому ж так важливо зараз говорити про радянських карателів? Бо питання безкарності за злочини залишається актуальним.
“Коли організатори та виконавці масових репресій не понесли покарання, це створило небезпечний прецедент”, — вважає правозахисниця Марія Томак.
Її думку поділяє і Сергій Громенко, історик з Інституту національної пам’яті: “Безкарність за злочини проти українців у минулому столітті прямо пов’язана з впевненістю сучасної Росії у тому, що їй також усе зійде з рук”.
Поки я пишу ці рядки, в моєму блокноті — десятки імен катів НКВС та їхніх жертв. Історії останніх майже забуті, в той час як перші часто прожили довге забезпечене життя.
Наше завдання сьогодні — відновити історичну справедливість хоча б у плані пам’яті. Назвати катів — катами, а жертв — гідно вшанувати.
Як сказала мені на прощання бабуся Марія з села Козинці: “Земля все пам’ятає, навіть якщо люди забувають”.
