Реабілітація ветеранів в Дельті Дунаю — місце відновлення
На кордоні України з Румунією розкинувся унікальний природний заповідник — дельта Дунаю. Тихі плеса води, густі очеретяні зарості та різноманітні птахи створюють атмосферу спокою, якої так не вистачає тим, хто пройшов крізь жахіття війни. Саме тут, у маленькому містечку Вилкове, що на Одещині, вже другий рік працює реабілітаційний центр для ветеранів.
Приїхавши сюди минулого тижня, я одразу відчув цілющу силу цього місця. Ранковий туман над водою, спів птахів і неквапливий ритм життя місцевих рибалок — все це наче переносить в інший вимір, де немає звуків сирен та вибухів.
“Коли я вперше приїхав сюди, то не міг заснути три ночі. Звик спати по дві години, постійно прокидатися від найменшого шурхоту. А тут — тільки вода хлюпає об берег і очерет шелестить,” — розповідає Максим, 28-річний ветеран із Харківщини. “На четвертий день щось клацнуло в голові. Я проспав 12 годин поспіль. Вперше за два роки.”
Центр “Дунайський спокій”
Центр “Дунайський спокій” заснувала Олена Петренко, психологиня з Одеси, яка працювала з військовими ще з 2014 року. Втративши брата у боях за Бахмут, вона вирішила створити місце, де захисники зможуть повертатися до мирного життя.
“Природа лікує найкраще,” — переконана Олена. “Тут ми поєднуємо традиційну психологічну допомогу з природотерапією. Рибальство, веслування на човнах, спостереження за птахами — все це відновлює душевну рівновагу.”
За статистикою Міністерства у справах ветеранів, близько 40% військових, які повертаються з фронту, мають симптоми посттравматичного стресового розладу. В “Дунайському спокої” їм пропонують двотижневу програму реабілітації, яка вже допомогла понад 200 ветеранам.
“Ми не чарівники, — каже Олександр Мельник, психолог центру. — Ми не обіцяємо повного зцілення за два тижні. Але можемо дати інструменти, які допоможуть впоратися з тривожністю, безсонням та іншими проявами ПТСР.”
Терапевтичний підхід
У центрі працюють також колишні військові, які пройшли спеціальну підготовку. Один із них — Віталій, який втратив ногу під Маріуполем.
“Коли я кажу новоприбулим, що знаю, через що вони проходять, вони мені вірять, — розповідає Віталій. — Тут немає місця фальші. Ми всі в одному човні — в буквальному та переносному сенсі.”
Човни — важлива частина терапії. Вилкове не дарма називають “українською Венецією”. Замість вулиць тут канали, а замість машин — човни. Щоранку ветерани разом із інструкторами відправляються на прогулянку водними артеріями дельти.
“Коли веслуєш, зосереджуєшся на кожному русі, на відчутті води під човном, на сонячних променях, що проникають крізь очерет. В такі моменти забуваєш про все. Це як медитація,” — ділиться враженнями Ігор, військовий із 93-ї бригади.
Підтримка громади
Місцеве населення активно підтримує центр. Рибалки безкоштовно вчать ветеранів азам своєї справи, господині проводять кулінарні майстер-класи з приготування традиційних дунайських страв, а діти з місцевої школи часто приходять із концертами та саморобними подарунками.
“Ми відчуваємо, що потрібні тут. Це дуже важливо — знати, що твої зусилля цінують,” — говорить Андрій із Дніпра, який прибув до центру тиждень тому.
Ефективність природної терапії
За даними дослідження Українського інституту психічного здоров’я, природна терапія показує надзвичайну ефективність у реабілітації ветеранів. 78% учасників таких програм відзначають зменшення тривожності та покращення сну вже після першого тижня перебування в природному середовищі.
“Це не просто гарна ідея, це працює,” — стверджує директорка інституту Марина Коваленко. “Поєднання професійної психологічної допомоги з природотерапією дає найкращі результати.”
Плани на майбутнє
Центр існує завдяки благодійним внескам та гранту від Міжнародного фонду “Відродження”. Однак, як зазначає Олена Петренко, коштів завжди не вистачає. “Ми мріємо розширитися, щоб приймати більше ветеранів. На жаль, черга бажаючих розтягнулася на кілька місяців уперед.”
Випадкові туристи, які натрапляють на центр, часто залишаються, щоб допомогти. Так сталося з Іриною з Києва, яка приїхала до Вилкового на вихідні, а залишилася на місяць волонтеркою.
“Я бачила, як змінювалися обличчя цих хлопців. Перші дні — напружені, з порожніми очима. А потім поступово повертається усмішка, з’являється блиск в очах. Це дивовижно,” — ділиться Ірина.
У планах засновників центру — створення подібних закладів в інших природних заповідниках України. “Карпати, Шацькі озера, Асканія-Нова — наша країна багата на місця сили, які можуть допомогти у зціленні душевних ран,” — мріє Олена.
Покидаючи Вилкове, я забираю з собою не лише нотатки для статті, але й відчуття глибокої надії. Серед очеретяних заростей української дельти Дунаю народжується нове життя — життя після війни. І хоч дорога до повного зцілення довга, перші кроки вже зроблено.
