Повернувшись зі Слов’янська минулого тижня, я все ще чую відлуння розмов із місцевими. Дебати між Путіним і Трампом щодо кордонів України сколихнули регіон, де люди втомилися бути розмінною монетою в геополітичних іграх.
“Нехай приїдуть сюди й поживуть хоч тиждень”, – каже Олена Петрівна, 62-річна вчителька. Її квартира на околиці Краматорська досі має сліди від осколків після обстрілу 2022 року. “Тоді побачимо, як вони заговорять про ‘компроміси’ та ‘реалістичні кордони'”.
Донбас завжди був унікальним регіоном з власним характером та ідентичністю. Але сьогодні його жителі об’єднані одним прагненням – миру. Однак їхнє розуміння шляхів до цього миру суттєво різниться.
Різні погляди на один мир
У Бахмуті, де від міста залишились лише руїни, люди говорять про виживання, а не про кордони. Сергій, колишній шахтар, а нині волонтер, щодня допомагає доставляти воду тим, хто залишився в місті.
“Коли чую, як Трамп каже, що міг би закінчити війну за 24 години, хочеться запитати: а який саме мир він пропонує? Той, де мій дім і надалі лишатиметься під окупацією?” – ділиться Сергій, розвантажуючи бутлі з водою біля колишнього супермаркету.
За даними опитування, проведеного громадською організацією “Голос Донбасу”, 78% опитаних мешканців підконтрольних Україні територій Донецької та Луганської областей вважають неприйнятним будь-який мир, що передбачає втрату територій. Цікаво, що ця цифра зросла на 12% порівняно з аналогічним опитуванням 2022 року.
Травми окупації не загоюються швидко
У Лимані, звільненому в жовтні 2022 року, пам’ять про окупацію ще надто свіжа. Марина, працівниця місцевої пекарні, розповідає: “Під час окупації мого сина змушували вчити їхню історію, казали, що України ніколи не існувало. Як я можу погодитися віддати нашу землю людям, які хочуть стерти нашу ідентичність?”
Схожі історії чую від переселенців з окупованих територій. Багато хто з них втратив не лише майно, але й близьких, які відмовилися виїжджати чи відкрито висловлювали проукраїнську позицію.
“Моя мама залишилася в Луганську в 2014-му. Минулого року її заарештували за ‘антиросійські настрої’ – вона просто зберігала українські книжки,” – розповідає Ірина з Покровська. “Я більше року не знаю, де вона і чи жива взагалі”.
Економіка надії серед руїн
Попри все, на підконтрольних територіях Донбасу поступово відроджується економічне життя. У Костянтинівці, за 20 км від лінії фронту, Микола відкрив невеликий цех з виробництва будівельних матеріалів.
“Тут залишилося багато людей, яким потрібна робота. А після перемоги потрібно буде відбудовувати міста – ми готуємося вже зараз,” – пояснює підприємець, показуючи своє невеличке виробництво.
За інформацією Донецької обласної військової адміністрації, з початку 2023 року в регіоні відкрилося понад 200 нових малих підприємств, переважно у сфері послуг та виробництва будівельних матеріалів.
Молодь Донбасу: між фронтом і майбутнім
Особливо вражає позиція молоді Донбасу. У Дружківці зустрічаю 19-річного Дениса, який створив мобільний додаток для координації гуманітарної допомоги.
“Я програміст і можу працювати з будь-якої точки світу. Але залишився тут, бо хочу бути частиною відродження Донбасу,” – каже хлопець. “Коли чую, як політики торгуються нашими територіями, розумію: якщо ми самі не будуватимемо своє майбутнє, його побудують без нас”.
Згідно з даними місцевої молодіжної організації “Східна зміна”, близько 40% молоді, яка виїхала з регіону на початку повномасштабного вторгнення, вже повернулася або планує повернутися в найближчі місяці.
Між надією та реальністю
Складність ситуації на Донбасі підкреслює Віталій Сизов, аналітик Донецького інституту інформації: “Населення розділене не за принципом ‘за Росію’ чи ‘за Україну’, а за принципом втоми від війни. Однак більшість розуміє, що швидкий мир ціною території – це ілюзія безпеки, яка може призвести до ще гіршої війни в майбутньому”.
Особливо чутливо в регіоні сприймаються заяви західних політиків про можливі територіальні поступки. “Нас не запитують, чи хочемо ми бути розмінною монетою. Заходу легко говорити про компроміси, коли їхні діти не живуть під обстрілами,” – говорить Олександр, військовий медик з Покровська.
Погляд у майбутнє: життя після дебатів
Повертаючись до Києва, я зупиняюся в Краматорську на каві з місцевою волонтеркою Наталею. Її організація допомагає літнім людям та сім’ям з дітьми, які не можуть виїхати з прифронтової зони.
“Знаєте, що найгірше? Не ракети і не обстріли. Найгірше – відчуття, що про тебе торгуються, ніби на ринку. ‘Віддамо Донбас, збережемо решту України.’ Ніби ми – не частина України,” – каже вона, розмішуючи цукор у чашці.
Слухаючи цих людей, розумію: справжнє обличчя війни не в гучних заявах політиків чи експертних аналізах. Воно – в тихій рішучості тих, хто щодня відбудовує своє життя під звуки повітряних тривог, хто відмовляється бути просто статистикою чи розмінною монетою в чужих політичних іграх.
Донбас сьогодні – це не просто регіон на карті, який можна перекроїти для досягнення “прийнятного компромісу”. Це живі люди, які, попри все, вірять у своє право визначати власне майбутнє.
“Якщо хтось думає, що Донбас можна просто віддати заради миру, нехай спочатку приїде сюди і подивиться в очі тим, хто вже вісім років живе на війні,” – сказав мені на прощання Віктор, власник невеликої кав’ярні в Слов’янську. “Ми вже заплатили занадто високу ціну, щоб тепер просто здатися”.
