Їдучи потягом з Полтави до Харкова, я зауважив літнього чоловіка, який читав томик Сковороди. У вагоні, де більшість пасажирів гортали стрічку новин або дрімали, ця картина здавалася особливо промовистою. Коли ми розговорилися, виявилося, що Микола Петрович – сільський вчитель історії, який вже 40 років працює в школі на Полтавщині. “У найтемніші часи найважливіше – не втратити світло“, – сказав він, показуючи на книжку.
Ця випадкова зустріч змусила мене замислитися про роль української інтелігенції в часи, коли країна бореться за своє існування. Хто сьогодні формує духовний стрижень нації? Як війна змінила традиційне розуміння місії інтелектуалів? Ці питання я вирішив дослідити у своїй новій подорожі регіонами України.
Переосмислення ролі слова
“До 24 лютого я вважала, що моя поезія – це головне, що я можу дати світу. Тепер розумію: інтелігент – той, хто діє”, – розповідає мені Оксана Даниленко, викладачка української літератури з Черкас. Вона організувала у своєму місті волонтерський осередок, який плете маскувальні сітки та відправляє книжки на фронт.
За словами Оксани, війна змінила самосприйняття багатьох її колег. “Ми завжди знали, що слово має силу. Але зараз розуміємо, що слово, не підкріплене дією, може перетворитися на порожню балаканину“, – пояснює вона, показуючи листи від бійців, які дякують за надіслану літературу.
Згідно з даними соціологічного дослідження “Громадянське суспільство в умовах війни“, проведеного Фондом “Демократичні ініціативи”, близько 67% представників інтелектуальних професій долучилися до активної волонтерської діяльності з початку повномасштабного вторгнення.
Нова інтелігенція з окопів
У Дніпрі я зустрічаюся з Віктором Ковальчуком, який до війни був доцентом кафедри філософії, а зараз, після повернення з фронту через поранення, заснував творчий простір для ветеранів.
“В окопах я зустрів більше справжньої інтелігенції, ніж за всі роки в університеті”, – говорить Віктор. – “Там був хлопець, зварювальник з Кривого Рогу, який ніколи не закінчував вишів, але мав таке розуміння Шевченка, що можна було заслухатися. А поруч – сільський електрик, який складав такі вірші, що серце зупинялося”.
На думку Ковальчука, війна створює нову українську інтелігенцію – людей, які проходять через екзистенційне випробування і формують новий моральний кодекс суспільства. “Диплом не робить людину інтелігентом. Інтелігент – це той, хто бере відповідальність за майбутнє своєї землі“, – підсумовує він.
Село як осередок духовного спротиву
Особливе враження на мене справила поїздка до села Вербівка на Сумщині. Тут місцева бібліотекарка Надія Степанівна створила справжній культурний центр спротиву. У бібліотеці, яка працює навіть під час повітряних тривог, проходять читання української класики, майстер-класи з народних ремесел та зустрічі з військовими.
“Ми тут на кордоні з Росією, і наша зброя – наша культура”, – пояснює Надія Степанівна. – “Коли дітям прищеплюєш любов до української мови та традицій, створюєш духовну територіальну оборону”.
За її словами, сільська інтелігенція часто залишається непомітною для великих міст, але саме вона тримає культурний фронт у найвіддаленіших куточках України. “Хтось тримає зброю, а ми тримаємо слово і пам’ять“, – додає бібліотекарка.
Переосмислення національної ідентичності
Професор історії Олександр Мірошниченко з Івано-Франківського національного університету вважає, що війна змусила інтелігенцію переосмислити власну місію.
“До війни багато хто з нас був зосереджений на академічних дискусіях і теоретичних питаннях. Тепер ми розуміємо: наше завдання – вербалізувати національний досвід, надати йому форми, які залишаться для наступних поколінь”, – пояснює професор.
За його словами, сьогодні формується новий український наратив, де героями стають звичайні люди, а не лише історичні постаті. “Ми бачимо, як медсестра з Маріуполя чи вчитель з прифронтового села стають такими ж важливими символами національного духу, як Леся Українка чи Василь Стус”, – додає історик.
Інтелігенція і травма війни
Психологиня Марина Береза з Житомира розробила програму підтримки для людей, які переживають воєнну травму. “Сьогодні інтелігенція має нову функцію – допомогти суспільству зрозуміти і прожити колективну травму”, – пояснює вона.
За словами Марини, важливо створювати безпечні простори для проговорення досвіду війни. “Коли людина може назвати те, що з нею відбувається, вона починає над цим панувати“, – говорить психологиня.
“У нашому центрі ми поєднуємо терапію з мистецтвом. Люди малюють, пишуть, створюють музику. Через творчість травма трансформується в щось, що має сенс”, – розповідає Марина про свій досвід роботи з переселенцями та військовими.
Нова відповідальність
Повертаючись до Києва, я зустрічаюся з письменником Андрієм Коваленком, який до війни працював редактором видавництва, а зараз веде документальний проект про українців під окупацією.
“Інтелігенція завжди була голосом тих, хто цього голосу не має”, – говорить він. – “Зараз це наш священний обов’язок – зафіксувати і зберегти історії людей, які пережили окупацію, обстріли, втрати”.
На думку Коваленка, кожен представник інтелігенції має питати себе: “Що я роблю, щоб наблизити нашу перемогу? Як мої знання і вміння допомагають іншим вистояти?“.
“Час красивих слів і порожніх дискусій минув. Настав час дій і відповідальності”, – підсумовує письменник.
Майбутнє української інтелігенції
Моя подорож регіонами України показала: війна стирає традиційні кордони між “інтелігенцією” та “народом”. На їхньому місці народжується нова спільнота людей, об’єднаних відповідальністю за майбутнє країни.
Як влучно висловився той вчитель з потяга: “Інтелігент – це не той, хто має диплом чи пише книжки. Це той, хто в найтемніші часи не перестає шукати і поширювати світло“.
Здається, саме це і відбувається сьогодні в Україні: формується нова генерація моральних лідерів, які через власні дії транслюють цінності, необхідні для перемоги і подальшої відбудови. І це дає надію, що з випробувань війни ми вийдемо сильнішими і мудрішими.
