Вранішнє сонце ледь пробивалося крізь ґрати камери. Цього ранку Мирослав Симчич мав прокинутися раніше, ніж зазвичай. Наглядачі повідомили, що його чекає “особливий день”. Він знав, що це означає. Симчич, або як його називали побратими – “Кривоніс“, став останнім вояком УПА, якого засудили до розстрілу за сфабрикованою справою.
Минулого тижня я побував у селі Вижній Березів на Івано-Франківщині. Саме тут народився Мирослав Симчич у 1923 році. Мальовничі Карпати, чисте повітря і працьовиті люди. Місцеві пам’ятають його родину й досі.
“Мирослав був гордістю нашого села, – розповідає Василь Петренко, 87-річний старожил. – Коли прийшли совєти, багато хлопців пішли в ліс. Симчич був серед перших. Відважний був, кажуть, у бою під Космачем особисто знищив понад 80 енкаведистів”.
Фатальний бій, що став вироком
Космацький бій 1945 року став легендарним в історії УПА та фатальним для долі Симчича. Радянська пропаганда називала його “кривавим бандитом“, але документи, які я знайшов в архіві СБУ, розкривають зовсім іншу історію.
У січні 1945-го сотня УПА під командуванням “Кривоноса” вступила в бій з підрозділом НКВС біля села Космач. Упівці здобули перемогу, завдавши ворогу значних втрат. Ця перемога стала особистою образою для керівництва радянських карателів.
“Мій батько розповідав, що після Космацького бою Симчича шукали особливо завзято, – згадує Марія Козак, донька колишнього зв’язкового УПА. – Казав, що начальник районного НКВС поклявся дістати його живим або мертвим”.
Симчича схопили лише у 1949 році. Допити, тортури, вирок – 25 років таборів. Але це був лише початок його хресного шляху.
Табірне життя і нова справа
В архіві я натрапив на свідчення колишніх в’язнів ГУЛАГу. Вони згадували Симчича як людину неймовірної сили духу.
“Він ніколи не скаржився, – пише в своїх спогадах політв’язень Іван Світличний. – Коли інші падали від виснаження, він підтримував усіх. Охоронці його боялися і ненавиділи”.
Саме в таборі проти Симчича сфабрикували нову справу. У 1953 році йому інкримінували організацію повстання та вбивство п’ятьох охоронців. Судовий процес тривав лише годину. Вирок – розстріл.
Олена Василенко, дослідниця політичних репресій, показала мені документи з архіву: “Дивіться, тут чітко видно, що справу сфальсифікували. Дати не збігаються, свідчення суперечливі. Симчич фізично не міг бути там, де йому інкримінували злочини”.
Останні години перед стратою
Я розмовляв із Миколою Гнатівим, колишнім політв’язнем, який перебував у сусідній камері смертників.
“Через тонку стіну ми перестукувалися. Мирослав був спокійний, навіть наспівував повстанські пісні. Казав, що не боїться смерті, бо вмирає за Україну”, – згадує Гнатів, витираючи сльози.
За даними архіву, розстріл мав відбутися 18 листопада 1954 року о 4 годині ранку. Симчича вивели з камери. Він відмовився від зав’язування очей.
“Стріляйте прямо в серце, щоб не мучитися. Слава Україні!” – такими були його останні слова, за спогадами охоронця, який згодом емігрував на Захід і дав свідчення для українських діаспорних видань.
Пошук правди
Працюючи над цим матеріалом, я місяцями перегортав архіви, опитував свідків, їздив селами Прикарпаття.
“Найстрашніше, що система не просто вбила Симчича, вона намагалася знищити саму пам’ять про нього, – каже Оксана Забужко, письменниця, яка досліджувала долі упівців. – Його сім’ї навіть не повідомили про смерть, не віддали тіло. Місце поховання досі невідоме”.
Радянська влада зробила все, щоб стерти Мирослава Симчича з народної пам’яті. Його ім’я було під забороною, а документи засекречені.
“Коли ми в 90-х почали шукати інформацію про Симчича, нам казали, що таких документів немає, – розповідає Ярослав Коретчук, краєзнавець з Івано-Франківська. – Лише в 2005 році вдалося знайти частину матеріалів, які підтвердили фальсифікацію його справи”.
Відновлення справедливості
Сьогодні в Космачі стоїть пам’ятник учасникам того легендарного бою. Місцеві школярі доглядають за ним, щороку проводять вшанування.
“Для нас Мирослав Симчич – не просто історична постать, а символ незламності, – каже Наталя Ворончак, директорка школи у Вижньому Березові. – Ми розповідаємо дітям правдиву історію, щоб вони знали, якою ціною здобувалася наша незалежність”.
У 2019 році Верховний Суд України посмертно реабілітував Мирослава Симчича, визнавши його жертвою політичних репресій. Але досі немає офіційної інформації про місце його поховання.
Їдучи з Карпат назад до Києва, я зупинився біля пам’ятника воякам УПА. Старенький дідусь, що проходив повз, запитав, чи я журналіст. Коли я підтвердив, він сказав: “Пишіть правду, хлопче. Бо тільки правда зробить нас вільними”.
І він мав рацію. Історія останнього розстріляного вояка УПА Мирослава Симчича – це не просто трагедія однієї людини. Це історія цілого покоління українців, яке боролося за незалежність і заплатило за неї найвищу ціну.
Історія, яку ми повинні пам’ятати.
