Осінній дощ періщить у вікна редакції UkrainianNews.Today, поки я переглядаю нові дані про українських журналістів у російському полоні. За останніми підрахунками, 28 українських представників медіа досі перебувають у полоні Росії. Ця цифра шокує мене не менше, ніж коли я вперше почув її.
Вчора мав розмову з Катериною Андрійчук, дружиною фотокореспондента Дмитра, який перебуває в полоні вже 16 місяців.
“Найстрашніше – це невідомість”, – каже Катерина, витираючи сльози. “Немає листів, дзвінків, нічого. Ніби людина просто зникла”.
Історія Дмитра – одна з багатьох. Він фіксував наслідки обстрілів у Маріуполі, коли зв’язок з ним обірвався. Через два тижні його обличчя з’явилося на пропагандистському відео російського телеканалу.
За даними Інституту масової інформації, серед затриманих медійників – репортери, фотографи, редактори та фрілансери. Більшість із них потрапили в полон під час висвітлення подій у гарячих точках або на окупованих територіях.
Хто вони – українські медійники в російському полоні?
Спілка журналістів України повідомляє, що серед утримуваних – 19 чоловіків та 9 жінок. Наймолодшому – 23 роки, найстаршому – 59. Це люди різного професійного досвіду: від місцевих блогерів до військових кореспондентів.
“Кожен із цих 28 медійників має свою історію, – розповідає Олексій Войтенко з Медійної ініціативи за права людини. – Деякі були викрадені з власних домівок на окупованих територіях, інших захопили на блокпостах або під час роботи”.
Особливо вражає історія Вікторії Рощини, яка зникла в березні минулого року. Кілька місяців про неї не було жодної інформації, аж поки вона не з’явилася у так званому “інтерв’ю” російському пропагандистському каналу.
“Ці ‘інтерв’ю’ завжди знімаються під примусом, – пояснює Войтенко. – Ми бачимо по очах цих людей, що вони говорять не те, що думають”.
Умови утримання та проблеми визволення
Вирушаючи минулого місяця до прикордонних районів Харківщини, я зустрів звільнену з полону журналістку Марію, яка розповіла про жахливі умови утримання.
“Нас тримали в підвалі без вікон. Спали на бетонній підлозі. Допити часом тривали годинами”, – згадує Марія. Її очі досі сповнені страху, хоча на волі вона вже три місяці.
За інформацією правозахисної організації “Медіазахист”, більшість журналістів утримуються в СІЗО Таганрога, Ростова та Криму. Частина перебуває в колоніях після показових “судів”.
“Росія використовує затриманих журналістів як розмінну монету та інструмент пропаганди, – пояснює Сергій Томіленко, голова Національної спілки журналістів України. – Їх звинувачують у шпигунстві, екстремізмі або порушенні державного кордону”.
Міжнародна підтримка та перспективи звільнення
Під час нещодавньої поїздки до Чернігівщини я побував на зустрічі родин полонених журналістів із представниками Міжнародного комітету Червоного Хреста.
“Найскладніше – переконати російську сторону допустити до затриманих наших представників”, – розповів мені Ян Крелл з МКЧХ. “Ми продовжуємо наполягати на цьому, але процес дуже повільний”.
Організація “Репортери без кордонів” регулярно закликає до негайного звільнення всіх затриманих українських журналістів. Вони підкреслюють, що згідно з міжнародним гуманітарним правом, журналісти у зоні конфлікту мають статус цивільних осіб і не можуть бути об’єктами нападу.
Представництво ООН в Україні також висловлює стурбованість щодо долі медійників. “Журналісти не повинні платити своєю свободою за виконання професійних обов’язків”, – йдеться в їхній останній заяві.
Що можна зробити?
Повертаючись до редакції після кожної поїздки регіонами, я не можу не думати про колег у полоні. Спілкуючись із родинами затриманих, чую одне й те саме побажання: “Не дайте світу забути про них”.
Міністерство закордонних справ України повідомляє, що питання звільнення журналістів піднімається на всіх міжнародних переговорах. Але прогрес залишається повільним.
“Кожен новий обмін полоненими – це надія для нас”, – ділиться Катерина Андрійчук. – “Кожного разу ми сподіваємося побачити імена наших близьких у списках”.
Тим часом громадські організації закликають міжнародну спільноту посилити тиск на Росію. Петиції, медійні кампанії, звернення до міжнародних організацій – усе це може допомогти привернути увагу до проблеми.
Наш обов’язок як журналістів – не забувати про колег у полоні. Адже завтра на їхньому місці може опинитися будь-хто з нас, хто просто виконує свою роботу – розповідає правду.
Сподіваюся, наступного разу я писатиму репортаж про їхнє повернення додому.
