Врятовані лісові коти Одещина: випуск у природу
Вчора провів день у заповіднику “Тузлівські лимани”, що на півдні Одеської області. І не повірите, яка неймовірна історія там розгортається! Шість місяців тому мисливці знайшли в лісі трьох маленьких кошенят дикого лісового кота – рідкісного виду, занесеного до Червоної книги України. Зараз ці пухнасті створіння готуються до повернення у дику природу.
Лісовий кіт – надзвичайно рідкісний вид для нашої країни. На відміну від звичайних домашніх кішок, ці тварини значно більші, мають густішу шерсть і характерний смугастий візерунок. За словами Сергія Петренка, керівника програми збереження диких тварин заповідника, в Одеській області залишилось не більше 300-400 особин.
Знахідка та порятунок
“Ми знайшли кошенят, коли їм було лише кілька тижнів. Мати, ймовірно, стала жертвою браконьєрів”, – розповідає мені Петренко, коли ми стоїмо біля просторого вольєру, де мешкають врятовані коти. – “Це була надзвичайно складна ситуація. Дикі тварини зазвичай не виживають без матері у такому віці”.
Першою моєю думкою було, що цих кошенят приручать і віддадуть у добрі руки, як звичайних домашніх кішок. Але команда заповідника обрала значно складніший шлях – готувати тварин до життя у дикій природі.
“Це не домашні тварини, і ніколи ними не будуть. Вони мають жити там, де їм визначено природою”, – переконує Марія Вишнякова, ветеринарка, яка опікувалася котами з перших днів.
Проходячи вздовж вольєру, намагаюся роздивитися тварин, але вони майстерно ховаються. Лише один кіт ненадовго з’являється на верхній платформі, оцінює нас холодним поглядом і знову зникає серед гілок.
“Це добре, що вони нас бояться”, – посміхається Марія. – “Якби вони звикли до людей, то не змогли б вижити у дикій природі”.
Програма підготовки до дикої природи
Програма підготовки диких котів до випуску включала особливий раціон харчування та мінімальний контакт із людьми. Працівники заповідника розробили спеціальну методику, що дозволяє тваринам розвивати навички полювання.
“Ми поступово ускладнювали для них процес отримання їжі”, – пояснює Олександр Ковальчук, фахівець із поведінки диких тварин. – “Спочатку це була просто миша у вольєрі, потім – жива здобич, яку треба було спіймати. Зараз вони вже самостійно полюють на дрібних гризунів, яких ми випускаємо у вольєр”.
За словами фахівців, найскладніше в такій роботі – знайти баланс між турботою про тварин і необхідністю залишити їх “дикими”. Весь персонал заповідника уникає прямого контакту з котами. Їжу їм подають через спеціальні отвори, щоб кошенята не асоціювали людей із годуванням.
“Найбільшою нашою перемогою стало те, що котам не потрібні люди. Це означає, що вони готові до самостійного життя”, – гордо додає Петренко.
Плани щодо випуску у дику природу
Випуск тварин планують на наступний тиждень. Для цього обрали віддалену територію національного парку “Тузлівські лимани”, де є хороша кормова база і немає поселень людей поблизу.
“Випуск буде поетапним”, – розповідає Вишнякова. – “Спочатку коти житимуть у просторому вольєрі безпосередньо на території їхнього майбутнього проживання. Потім ми відкриємо вольєр, щоб вони могли вільно виходити і повертатися. І нарешті, коли будемо впевнені, що вони адаптувалися, заберемо вольєр повністю”.
Під час нашої розмови помічаю, як працівники заповідника встановлюють невеликі прилади на дерева навколо майбутнього місця випуску. “Це камери спостереження”, – пояснює Ковальчук. – “Ми будемо моніторити, як коти адаптуються до нового середовища. Також двом котам встановимо спеціальні GPS-нашийники, які дозволять нам відстежувати їх пересування”.
Перший досвід в Одеській області
За словами фахівців, це перший в Одеській області досвід випуску врятованих лісових котів у дику природу. Раніше такі спроби проводились лише у Карпатському регіоні.
“Ми сподіваємося, що наш досвід допоможе створити постійну програму реабілітації та збереження цього виду в Україні”, – ділиться планами Петренко. – “Кожна врятована тварина – це внесок у збереження популяції, яка перебуває під загрозою”.
На прощання питаю, чи не шкода їм відпускати тварин, за якими вони так довго доглядали.
“Звісно, ми звикли до них”, – зізнається Марія. – “Але найбільше щастя для нас – бачити, як вони повертаються туди, де мають бути. Дикі тварини повинні жити вільно“.
Покидаючи заповідник, я не міг не відчувати гордість за цих людей, які кожного дня роблять свій внесок у збереження української природи. Їхня історія – чудове нагадування про те, що великі зміни часто починаються з малих справ у невеликих спільнотах.
