Вихід України з русского мира як ключ до перемоги — заява Грицака
Минулого тижня мав нагоду побувати на відкритій лекції відомого українського історика Ярослава Грицака в Полтавському краєзнавчому музеї. Зал був переповнений – люди стояли навіть у проходах. Такий інтерес до історичних дискусій зараз особливо відчутний у регіонах, де раніше подібні події збирали значно менше уваги.
“Ми всі зараз переживаємо не просто війну, а глибинну трансформацію української ідентичності”, – почав професор Грицак, коли публіка нарешті вгамувалася. Ця теза стала центральною у двогодинній розмові про те, як повний розрив з “русским миром” став невідворотним і необхідним для майбутнього України.
Марія Петренко, директорка музею, розповіла мені перед початком заходу: “За останні два роки інтерес до нашої справжньої історії зріс у рази. Люди шукають відповіді на питання: хто ми насправді і чому нас так наполегливо намагаються знищити?”
Три компоненти “русского мира”
Грицак окреслив три ключові компоненти “русского мира”, з якими Україна розриває зв’язки: мовний, релігійний та історичний. За його словами, найскладнішим є саме останній, адже спільне радянське минуле глибоко вкорінене у свідомості багатьох українців.
“Мова – це лише верхівка айсберга. Справжні зміни відбуваються глибше – на рівні цінностей та орієнтирів”, – наголосив історик.
Особливо мене вразила реакція місцевих вчителів історії, які активно долучилися до дискусії. Олена Василівна з Нових Санжар поділилася своїм досвідом: “Діти зараз ставлять такі глибокі питання про нашу ідентичність, що часом губишся. Але саме в цих розмовах народжується нове розуміння себе як українців”.
Тектонічний зсув у колективній свідомості
За даними соціологічної групи Рейтинг, підтримка проєвропейського курсу України у східних та південних областях зросла з 48% у 2013 році до 87% у 2023. Ці цифри Грицак назвав “тектонічним зсувом у колективній свідомості”.
“Вихід з русского мира – це не просто політичний вибір, це цивілізаційний поворот, який відбувається просто зараз, на наших очах”, – пояснював професор, демонструючи графіки змін у громадській думці.
Петро Коваленко, фермер із села Великі Будища, після лекції сказав мені: “Знаєте, я ніколи особливо не замислювався над цими питаннями. Вирощував пшеницю, ячмінь, жив як усі. Але зараз розумію, що це питання виживання – або ми остаточно розірвемо ці пута, або нас просто зітруть з карти”.
Деколонізація публічного простору
На підтвердження своїх тез Грицак навів приклад деколонізації публічного простору: за даними Українського інституту національної пам’яті, з 2014 року в Україні демонтовано понад 2500 пам’ятників радянської доби та перейменовано близько 52 тисяч вулиць, площ і населених пунктів.
“Це не просто косметичні зміни. Змінюючи свій простір, ми змінюємо себе”, – підкреслив історик.
Мовне питання
Особливо гостро обговорювалося питання мови. За даними дослідження Київського міжнародного інституту соціології, частка українців, які вважають українську мову рідною, зросла з 57% у 2012 році до 81% у 2023.
“Мова – це не просто засіб комунікації, це спосіб мислення”, – зауважив Грицак. – “Коли ми переходимо на українську, ми починаємо інакше сприймати реальність”.
Місцева поетеса Оксана Діброва емоційно додала: “Я все життя писала двома мовами. Але після початку повномасштабного вторгнення відчула, що просто не можу більше творити російською. Ніби щось всередині обірвалося”.
Релігійний аспект
Релігійний аспект розриву з “русским миром” також викликав жваве обговорення. Настоятель місцевої парафії ПЦУ отець Михайло зазначив: “Томос про автокефалію був не просто церковним документом. Це був акт духовного визволення, який дозволив мільйонам українців молитися своєю мовою у своїй церкві”.
За даними Центру Разумкова, кількість вірян, які ідентифікують себе з ПЦУ, зросла з 42% у 2019 році до 74% у 2023, тоді як підтримка УПЦ (МП) знизилася з 34% до 4%.
Освіта та культура як шлях до деколонізації
Підсумовуючи свій виступ, Грицак наголосив на важливості освіти та культури для завершення процесу деколонізації: “Перемога на фронті неможлива без перемоги в головах. Військова зброя зупинить російську агресію, але тільки культурна зброя захистить нас від повторення історії”.
Після лекції люди ще довго не розходилися, обговорюючи почуте. Мене вразило, наскільки глибоко ці питання турбують звичайних полтавчан – від школярів до пенсіонерів.
“Ми переживаємо болісний, але необхідний процес дорослішання нації”, – сказав мені на прощання Ярослав Грицак. – “І саме в регіонах, далеко від столичних дискусій, відбуваються найважливіші зміни”.
Повертаючись до Києва, я думав про те, що такі дискусії – це не просто інтелектуальні вправи. Це частина великої роботи, яку кожен з нас виконує щодня, щоб Україна нарешті змогла повністю звільнитися від імперських пут і стати собою.
