Закриття центру українських біженців у Німеччині: Тегель припиняє прийом
На околиці Берліна стоїть колишній аеропорт Тегель. Його злітні смуги давно не приймають літаки, а в терміналах не метушаться пасажири з валізами. Останні два роки це місце стало домом для тисяч українців, які втекли від війни. Але незабаром центр для біженців закриється.
Минулого тижня я відвідав це місце, щоб на власні очі побачити, як живуть наші співвітчизники та як вони сприймають новину про закриття. Багатоповерхові модульні будівлі з тимчасовими кімнатами розташовані там, де раніше були паркувальні місця аеропорту. Територія величезна – понад 500 гектарів.
“Коли я приїхала сюди в березні 2022-го, це було справжнім порятунком”, – розповідає Оксана Петренко, 37-річна вчителька з Харкова. Вона мешкає тут із двома дітьми. “Нас зустріли, нагодували, дали дах над головою. Але жити в тимчасовому житлі два роки – це виклик для будь-кого“.
За офіційними даними, центр у Тегелі прийняв понад 40 тисяч українських біженців з початку повномасштабного вторгнення. Багато хто переїхав у постійне житло, але близько 4,4 тисячі людей все ще живуть тут.
Рішення про закриття
Франциска Гіффай, мер Берліна, оголосила, що центр припинить прийом нових біженців з 31 жовтня, а повністю закриється до кінця року. Причина – надто висока вартість утримання та потреба використати територію для інших цілей.
“Це було завжди тимчасове рішення”, – каже Міхаель Бройнер, представник адміністрації центру. “Ми надали термінову допомогу в кризовий період, але зараз потрібні довгострокові рішення для інтеграції біженців”.
Міські чиновники обіцяють, що всім мешканцям центру допоможуть знайти альтернативне житло. Але саме це викликає найбільше хвилювання серед українців.
Проблеми з житлом
Віталій Ковальчук, 45-річний інженер з Дніпра, живе в центрі з дружиною та 12-річним сином. “Знайти доступне житло в Берліні – це як виграти в лотерею. Ціни захмарні, а орендодавці неохоче здають квартири біженцям без постійного доходу”, – пояснює він, поки ми розмовляємо в центральній їдальні закладу.
За даними Федерального статистичного управління Німеччини, в країні зареєстровано понад 1 мільйон українських біженців. Багато хто з них уже інтегрувався – знайшов роботу, влаштував дітей до шкіл, вивчив німецьку. Але для тих, хто досі живе в тимчасових притулках, закриття центрів означає нову хвилю невизначеності.
“Мій син тільки звик до німецької школи, знайшов друзів. А тепер нам, можливо, доведеться переїжджати в інше місто”, – ділиться своїми переживаннями Ольга Лисенко, самотня мати з Києва.
Підтримка та інтеграція
Представники благодійних організацій, які працюють з українськими біженцями, висловлюють занепокоєння щодо термінів закриття. “Зимові місяці – не найкращий час для переселення великої кількості людей”, – каже Штефан Маєр з організації “Допомога біженцям Берліна“.
За словами Томаса Вагнера з Департаменту соціальної інтеграції Берліна, влада працює над тим, щоб розподілити біженців по менших центрах та соціальному житлу. “Ми намагаємося зберегти шкільні зв’язки дітей та можливості працевлаштування для дорослих”, – запевняє він.
Громадська допомога
Українська громада Берліна також мобілізувалася для допомоги. Волонтери створили групи в соціальних мережах, де діляться оголошеннями про оренду житла, а українські церкви організовують збори коштів для допомоги найуразливішим родинам.
“Це важкий період, але ми не покинемо своїх“, – каже отець Андрій з Української греко-католицької церкви в Берліні. “Наша громада стала значно більшою за ці два роки, і ми підтримуємо одне одного”.
Тим часом німецький уряд продовжує фінансувати програми інтеграції українців. За даними Федерального міністерства внутрішніх справ, на підтримку біженців з України цього року виділено понад 6 мільярдів євро.
Майбутнє після Тегеля
Повертаючись до Тегеля, я помічаю, як на території центру працюють дитячі гуртки, курси німецької мови, психологічні консультації. Це маленький світ, створений для людей у кризовій ситуації, який скоро припинить існування.
“Тут я зустріла багато чудових людей – і німців, і українців. Ми стали як родина”, – каже на прощання Оксана Петренко. “Незалежно від того, куди нас відправлять далі, ми збережемо ці зв’язки. Досвід біженця навчив мене цінувати найголовніше – людські стосунки“.
Коли я залишаю територію колишнього аеропорту, то думаю про те, що стіни цих тимчасових будівель зберігають тисячі історій – про втечу від війни, про пошук нового життя, про надії на повернення додому. Історії, які стали частиною нової українсько-німецької спільної пам’яті.
