Життя театру не зупинилося навіть під час війни
Про це я переконався, коли минулого тижня переступив поріг Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка у Києві. За лаштунками театру вирує життя, якого не побачиш із глядацької зали.
Пан Михайло, головний освітлювач, зустрічає мене біля службового входу. Чоловік працює тут вже понад 30 років. “Навіть під час пандемії та повномасштабного вторгнення театр не припиняв роботи більше ніж на два місяці”, – розповідає він, ведучи мене вузькими коридорами.
Костюмерний цех
Піднімаємося сходами до костюмерного цеху. Тут працює п’ять майстринь, які не тільки підтримують у належному стані всі костюми, а й створюють нові. Пані Оксана, головна костюмерка, з гордістю демонструє вбрання для нової вистави “Калина”.
“За цим театральним костюмом — тиждень роботи трьох людей. Використали автентичні орнаменти з Полтавщини. Кожна вишивка має своє значення. Бачите ці маки? Це символ пам’яті”, – пояснює пані Оксана, показуючи розкішну сукню.
Репетиційна зала
У репетиційній залі застаю молодих акторів. Денис, 25-річний випускник Карпенка-Карого, приєднався до трупи минулого року. “В дитинстві я мріяв бути футболістом, але у 16 років потрапив на виставу «Украдене щастя» і закохався в театр”, – посміхається хлопець.
Неподалік у гримерній готується до вечірньої вистави Наталія Сумська. Попри щільний графік, актриса знаходить час для розмови. “Навіть у найважчі часи люди потребують мистецтва. Ми бачимо, як після початку повномасштабного вторгнення змінилися обличчя глядачів – вони приходять до театру не розважатися, а зцілюватися”, – ділиться вона.
Керівництво театру
Директор театру Михайло Захаревич зустрічає мене у своєму кабінеті. На стінах – афіші легендарних вистав, на столі – макети нових декорацій. “Театр – це не стіни, це люди. І ми робимо все можливе, щоб наші актори та працівники відчували підтримку. Попри скорочення бюджету, ми зберегли всі робочі місця”, – говорить він.
Захаревич розповідає про нові проєкти театру: “Ми створили онлайн-платформу, де можна дивитися архівні записи вистав. Для захисників України проводимо безкоштовні покази. А ще впроваджуємо інклюзивні програми – минулого місяця зробили першу в історії театру виставу із сурдоперекладом”.
Технічний цех
У технічному цеху кипить робота над декораціями для прем’єри. Пан Василь, головний технік, показує мені креслення: “Ця конструкція має витримати вагу семи акторів і при цьому легко трансформуватися протягом вистави. Це справжній інженерний виклик”.
Перед виставою
За годину до початку вечірньої вистави в театрі помітно пожвавлення. Акторський склад збирається на останню п’ятихвилинку, гримери завершують свою роботу, освітлювачі налаштовують обладнання.
Адміністратор зали пані Лідія працює в театрі вже 40 років. “Я бачила різні часи, але таких відданих глядачів, як зараз, не пам’ятаю. Люди приходять навіть під час повітряних тривог. Був випадок, коли вистава затрималась через тривогу, і ніхто із зали не пішов – всі чекали в укритті, а потім повернулися на свої місця”, – згадує вона.
У буфеті театру зустрічаю студентів театральних вишів. Вони обговорюють виставу, яку прийшли подивитися. “Для нас франківці – це взірець. Ми вчимося не тільки техніці, але й відданості професії”, – каже Марія, студентка третього курсу.
Експериментальні постановки
Коли на сцені вже йде вистава, я спускаюся до підвальних приміщень. Тут розташований малий репетиційний зал, де молоді режисери працюють над експериментальними постановками. Режисерка Олена показує мені сценарій нової вистави за творами сучасних українських драматургів.
“Ми хочемо говорити про актуальні теми мовою театру. Цей проєкт – наш внесок у осмислення того, що зараз переживає країна”, – пояснює вона.
Після вистави
О десятій вечора вистава закінчується, але робота в театрі триває. Прибиральниці готують приміщення до наступного дня, технічний персонал перевіряє обладнання, охоронці заступають на нічну зміну.
Прощаючись, зустрічаю старого капельдинера пана Петра. “Знаєте, в чому сила нашого театру? В традиціях, які ми зберігаємо, і в новаціях, які сміливо впроваджуємо. Ми – міст між минулим і майбутнім”, – каже він.
Залишаю театр із відчуттям, що побачив лише маленьку частину того великого світу, який існує за лаштунками. Національний театр Франка – це не просто культурна установа, а живий організм, який дихає, розвивається і продовжує бути опорою для української культури навіть у найважчі часи.
